— Авжеж. Добре було б нам.
— Може, на той год знову приїдеш?
— Може... якщо дядечко мене візьме. Але після вчорашнього навряд.
— Дуже гнівався?
— Ні. Він не вміє серйозно гніватися.
— Моя мама не хвилювалася за мене. Знала, що я дам собі раду. Тільки той швед наробив гвалту, підняв на ноги всі рятувальні станції від Бара до Герцегнового.
Ми спустилися до затоки. Вода була спокійна, в ній відбивалися обриси скель і темні верхівки піній. Там, де вода доходила до скель, видно було зграйки рибок і колючі клубки морських їжаків. Невеликі краби вилазили на скелі. І дві здорові чайки кружляли в повітрі.
Іво скинув одежу.
— Скажи,— запитав,— ти добре злякався?
— Злякався.
— Я теж. Кожен при такій оказії набрався б страху. Цікаво, чого ти поплив зі мною?
— Думав, що вкупі бадьоріше... І ніяково було, що ти сам...
Іво лагідно всміхнувся, поклав мені руки на плече.
— Ти добре зробив. Не знаю, чи сам я дав би собі раду. Дякую тобі.
— Дурниці! То я тобі маю дякувати. Пам’ятаєш, коли човен пройшов повз нас — я гадав, що мені вже амба. Коли б не ти...
— Що там балакати, — урвав Іво, — я теж ледве вже руками ворушив. Кепсько визначив відстань. Головне — все скінчилося добре.— Іво сів на скелю, неквапом надів ласти, потім узяв коротенький спис і скриньку із скляним дном.
— Нащо тобі ця скринька? — поцікавився я.
— Магічний апарат,— відповів Іво.
— Ловиш у неї рибу?
— Ні,— засміявся Іво.— Під водою, коли здіймаються хвилі, світло заломлюється і важко побачити дно моря. Скло вирівнює це заломлення. Як хочеш, то можеш побачити.
— Ти ж знаєш, що я не вмію як слід пірнати.
— Не журись, я навчу тебе.
Щоб навчитися пірнати, потрібні нирець і глибока вода. Води було досить, бракувало тільки нирця, тож хоч-не-хоч я згодився. Після нашої нічної пригоди я пішов би за Івом на край світу. Це чудовий товариш — не глузував, а одразу ж заходився навчати — що, де і як.
Після кількох спроб я дістався до дна. Узяв звідти камінь і виплив з ним на поверхню.
— От бачиш! — зрадів Іво. — Я ж тобі казав, що це не так важко.
Я не міг нарадуватись! Переді мною відкрився новий світ — мовчазний, зеленаво-голубий, таємничий, повен найрозмаїтіших несподіванок. Скелі утворювали під водою красиві гроти. Вони були вкриті фантастичними водоростями; одні, фіалкові, вилися, як волосся, інші — червоні, мов коралі — росли густо, купами. А між ними плавали проворні рибки.
Найбільше було морських їжаків. Колючі клубки їх скидалися у воді на штучні квіти. Я спробував навіть зірвати одну таку «квіточку», та, на жаль, так поколовся, що вже ніколи більше не пробуватиму.
Далі починалося провалля. Вода там щораз темнішала: блакитний колір переходив поступово у темно-синій, а потім — у чорний. Наймиліше було перевернутись у воді на спину і глянути вгору. Тоді в мене виникало таке відчуття, ніби я раптом опинився у величезній скляній кулі: наді мною висіла чудова блакитна баня, а ясні смуги відбитого сонця пливли у воді, мов чарівні стрічки.
Мені так сподобалося пірнати, що я нічого більше не робив, тільки витягував із дна каміння. Іво тим часом полював на риби. Він скидався на полінезійського хлопця, якого я бачив у одному навчальному фільмі: чатував біля скель, а як помічав здобич — обережно пірнав і підкрадався до неї. Потім блискавично пробивав її списом, немов стрілою. Майстер, їй-богу!
Іво робив так само.
За півгодини він витягнув з глибини п’ять чудових рибин: дві зубатки і три якихось риби з золотавою лускою та червоними хвостами. Відклав одну зубатку і дві червонохвості.
— Пригодиться вам,— промовив.— Ти казав, що дядько — майстер готувати рибу.
Так, це правда. Зубатка, яку дядечко спік по-рибальському, на рожні, була восьмим чудом світу!
Завдяки Івові ми знову мали розкішну учту і не вмерли з голоду.
17
Тим часом дядечко сказав, що він домовився з французом о шостій годині зустрітися в справі продажу фотоапарата. Апарат був першокласний, супермодерний, з експонометром і автоматичним наведенням — тож, побачивши його, француз, безперечно, мав запалати бажанням купити цей найостанніший крик техніки. Нічого дивного, що ми сподівалися взяти за нього добрі гроші. Дядечко сподівався, і я сподівався. І обидва були певні, що на ті гроші ми не тільки доїдемо до Варшави, а ще й зможемо побути кілька днів у Югославії.
Але найгірше — це отакі сподіванки. Ми в тому впевнились увечері, сидячи межи середньовічними мурами, на терасі кав’ярні «Орієн» і попиваючи те, чого не повинні були пити з тієї простої причини, що не мали вже чим заплатити. Звісно, ми розраховували на француза. Прийде, остовпіє, витягне гаман, набитий грішми, і — «Дуже прошу... скільки вам?» То що ж тоді важила для нас кава і фісташкове морозиво?
Сиділи ми на терасі кав’ярні, під великим паросолем і милувалися на просторі мури кам’яних будинків. Було чим милуватися! З тих скромних мурів промовляли віки й історія. Ми ото сидимо собі, і нам навіть на думку не спадає, що колись, у XIV столітті, тут буцімто мешкали пірати. Ловка історія! Плювали собі на все і нічого не робили, тільки нападали на венеціанські кораблі, які з Далекого Сходу везли до Венеції всякі атласи, адамашки та парчу, а окрім того — коштовні камені, золото й розмаїте коріння — просто багатство! Венеціанці страшенно боялися, а пірати виймали з піхов мечі, сіяли жах, а потім підпалювали пограбовані кораблі і ховалися серед диких скель.
їм і не снилося, що через п’ять століть у їхніх домах житимуть, платячи за це небачені гроші, усякі там англійці, французи, німці, а на терасі кав’ярні «Орієн» мій дядечко попиватиме чорну каву по-турецькому. Прошу, он як часи міняються!
Француза й досі не було.
— Може, він передумав,— сказав дядечко.
— Може, тільки роздумує, — додав я.
— Скидався на солідного чоловіка.
— І, певно, мав охоту купити апарат.
— Ого, ще й яку! Аж очі вирячив, коли я показав йому.
— То чого ж він не приходить...
— Може, голиться,— сумно мовив дядечко і забарабанив пальцями в ритмі жалобного марша.
Я ще ніколи так не прагнув чийогось приходу, як тоді. Але звичайно буває, що в таких випадках той «хтось» не приходить. Ось і тепер замість француза появився кельнер — накрохмалений, супер-елегантний, з міною міністра. Запитав, по-англійському, звісно, чи не маємо ми бажання щось замовити. Дивак, він не знав, що бажання ми маємо, а грошей — ні! Дядечко шмагонув його крижаним поглядом і відповів, що єдине наше бажання — аби він дав нам цілковитий спокій.
З тої миті ми стали підозрілі, і кельнер весь час зиркав на нас із-за великого олеандра, який стояв у кутку тераси. Либонь, він уже давно підозрівав, що в нас і не пахне грішми. О, професійний нюх!
Дядечкові було байдуже до того, він тільки сказав:
— Ловке діло! Ми тут чекаємо, а той нікчема не приходить! Гарну штуку втнув! Плює собі на порядних людей!
— Якщо, побачивши апарат, він вирячив очі, то, може, все-таки ще прийде.
— Хотів би я здибати його, негідника такого!
Не радив би я французові тепер появлятися. Гарний вигляд він мав би! Йому дали б такого перцю, що до кінця днів своїх пам’ятав би; з дядечком не варто задиратися.
Француз, мабуть, передчував, що на нього чекає, і до восьмої години не з’явився. А проте він переборщив, бо дядечко люто пирхнув:
— Ходімо!
— Дядечку,— зауважив я мимохідь,— ми ж не розплатилися...
— А хай йому кишки перевернуться! Цей голодранець наражає нас на такі неприємності! — Дядечко почухався за лівим вухом. На жаль, рахунку цим не оплатиш. За хвилину смикнув скуйовджену бороду, пошкрябав за правим вухом і раптом жестом мільйонера кивнув кельнерові. Той одразу ж прилетів, певен, що ми замовимо вечерю з п’ятьох страв та ще й із шампанським. Тим часом дядечко, демонструючи свою оксфордську вимову, обмінявся з ним кількома словами і жестом капіталіста з Чікаго віддав йому фотоапарат, який висів доти на спинці стільця.