Я злякався. Невже за порцію морозива і каву по-турецькому дядечко пожертвував кельнерові супермодерний апарат? Кельнер низько вклонився, дядечко кивнув йому головою, а я подумав, що тепер уже напевно доведеться мандрувати до Варшави пішки.
Та я помилявся. Ми вийшли з кав’ярні, і дядечко мовив:
— Отак, мій любий,— безвихідного становища немає.
— Ви оддали йому фотоапарат? — вигукнув я.
— Заспокойся. Я, здається, роблю всякі дурниці, але такої не втнув би.
— То що ж ви йому сказали?
— Тобі завжди все треба знати?
— Не все, тільки я боюся...
— Можеш не боятися, — урвав він, — Я сказав, що не встиг обміняти чека.
— Якого чека?
— Того, якого у мене немає, — засміявся дядечко.
— А фотоапарат?
— Попросив зберегти до ранку, щоб не тягти з собою... Завтра вранці оплачу рахунок...
— Чим?
— Поки що не знаю.
— А завтра знатимете?
— Який ти нудний! Я тобі вже сто разів казав, щоб ти не переймався такими дрібницями. До завтра я знайду того французика або продам апарат комусь іншому.
— Як же ви продасте, коли він у кельнера?
— Дай мені спокій! Ти хоч кому голову прогризеш...
Що я мав діяти? Дав йому спокій і приготувався до найгіршого. Зрештою провандрувати пішки від Адріатики до Варшави — це не страшно. Я читав у «Жиці Варшави», що один голландець надумав пройти пішки довкола світу, рекламуючи в такий спосіб якусь там взуттєву фабрику. Цікаво, яку фабрику рекламуватимемо ми...
На щастя, нам не довелося рекламувати, бо те, що сталося на автостоянці поблизу острова Свети Стефан, перевершувало будь-яке уявлення. Та про це далі.
18
Острів Свети Стефан з’єднує з сушею вузька гребля, яку нібито насипали колись пірати, щоб на випадок чого тікати в гори, не переправляючись через море. Гарне діло! Пірати грабували, а потім, коли бачили, що підходять кораблі, брали ноги за пояс і дмухали в гори, а там уже їм на все було наплювати. А ось тепер рух відбувається в зворотному напрямку — із суші на острів. Нема, щоправда, піратів, зате є всякі банкіри, фабриканти, всякі типи з туго набитими гаманами, одним словом — зарубіжні туристи. Вони приїздять тільки задля того, щоб жити в просторих мурах і зоставити на острові купи грошей та девіз.
Усі вони мають виснажені нерви, всі надмірно вразливі і не люблять галасу. Тому на острів не дозволяється в’їжджати автомобілями. Автомобілі ставлять на стоянці перед греблею. Ми теж лишили там свого достославного мамута.
Не описуватиму, яку розкіш я бачив на стоянці біля острова Свети Стефан — там були автомобілі найкращих випусків. Але всі зупинялися біля нашого мамута, який привертав увагу своєю архаїчною оригінальністю. Тож нічого дивного, що, підходячи до нього, ми побачили чималенький гурт роззяв, котрі оглядали машину і захоплено похитували головами.
Дядечко мав міну людини, у якої стало б коштів купити автомобіль навіть на повітряній подушці. І коли він підійшов до нашого мамута, всі шанобливо розступилися й тихо загомоніли. Дядечко вдав, що не чує того гомону, і взявся за ручку дверцят — хотів сісти в машину. Та не встиг він сісти, як підступив дебелий чоловік в окулярах і заговорив по-німецькому.
Як ви догадуєтесь, я не знаю німецької мови, одначе постараюся відтворити розмову на підставі дядькової оповіді. Отож цим разом вони не говорили про погоду і не обмінювалися формулами ввічливості, бо добродій в окулярах був не італієць, а німець, і не любив марнувати час на нікому не потрібні метеорологічні теми. Запитав одразу, без натяків, прямо:
— Це ваш автомобіль?
— А чий же б міг бути? — відповів дядечко дипломатично.
— В такому разі я вельми радий...
— Я теж...
— ...бо, уявіть собі, ми шукаємо саме такий тип «мерседеса», шукаємо по всій Європі, і ви, пане, просто наче з неба нам упали.
Оце так! Уже вдруге дядечко падає комусь із неба! Аби тільки не було так, як із тим італійським режисером.
Тим часом дядечко глянув на добродія так, мовби й доправди з неба впав, і пробурмотів:
— Даруйте, про що йдеться?
Йшлося, звісно, про нашого мамута. Але найперше незнайомець представився:
— З вашого дозволу, я — Вальтер Шток, головний інженер автомобільних заводів Мерседес Бенц у Штутгарті.
Дядечко, ясна річ, теж представився. Потисли один одному руки, обмінялись усмішками і зразу перейшли до суті справи.
— Ваш автомобіль, пане, — мовив Вальтер Шток, — фігурує в альбомах нашої фірми під назвою «мерседес М-27», напівспортивний. Їх випущено дуже мало, коли не помиляюся, щось штук п’ятдесят, і досі ми ніде не натрапили на машину цього типу. Нічого дивного — воєнна завірюха, п’ятдесят штук у такій масі автомобілів — це голка в стозі сіна.
— В стозі сіна, — урочисто повторив дядечко.
— В нашому заводському музеї є майже всі типи наших автомобілів, бракує тільки одного — саме оцього «мерседеса М-27».
Дядечко прибрав ще урочистішого вигляду.
— Цікаво,— буркнув.
— Так от, у мене є до вас одна пропозиція, — вів далі головний інженер. — Якщо це не завдасть вам клопоту, то ми могли б сісти в готелі й усе обміркувати. Дуже прошу.
На щастя, дядечкові було однаково, отож він великодушно пристав на пропозицію чемного пана Вальтера Штока; ми знову пішли до кав’ярні «Орієн», яка на цей час — минала вже дев’ята година — перетворилася в ресторан, і там кишіли зарубіжні туристи.
Скажу тільки одне: того вечора нам не довелося їсти супу філософів. Пан Вальтер Шток розщедрився, бо, як виявилося згодом, був страх зацікавлений у нашому мамуті.
— Ви, панове, мої гості, — мовив він так сердечно, ніби знав нас од першого класу, ба ще навіть із дитсадка.— Дуже прошу, вибирайте, панове. Я особисто пропоную краби.
А проте краби — то було не найважливіше, найважливішим був наш дядечко, який із трампа й одчайдуші враз перетворився на англійського лорда, їй-бо! Такий уже він є. На ньому були вилинялі шорти, із кедів уже визирали пальці, зате гідності йому не бракувало.
— Дякую, — мовив він, — ми вечеряли.
Отакої! Я вже уявляв, як сиджу над другою порцією крабів, а тут дядечко із своїм гонором! Мені страшенно жаль було тих крабів, бо я ще ніколи не їв чогось такого, але що вдієш — я не розмовляв по-німецькому, тож не міг запротестувати.
Пана Штока не збентежила відмова.
— Може, все-таки щось перекусимо, — наполягав він.
Врешті дядечко великодушно згодився. Принесли цілу таріль закусок: шинка — пальчики оближеш, риба заливна — сама поезія, якісь вигадливі салати, а до того ще й пляшку вина. І почалася конференція.
— Небо вас мені послало! — мовив німець, беручись до заливної лососини.— Я мріяв здибати цю модель нашого автомобіля. Ми, не прогнівайтесь, пане, охоче купили б його у вас.
Дядечко справді не прогнівався, але сказав, що не хоче і чути про це.
— Пане інженере, я вже п’ятнадцять років теліпаюся ним по світу,— зітхнув він жалісно і почав розпливатися над ним, як над рідною дитиною. Я думав, що геть розпливеться, аж ні, на щастя, не розплився, а тільки так ошелешив німця, що той зовсім утратив тяму.
— Я вам добрі гроші дам! — вигукнув він.— Ви не пошкодуєте.
Дядечко насупив брови.
— П’ятнадцять років — немалий час. Ви ж розумієте, що мені трудно розстатися...
— Чудово, чудово...— розчулився інженер.— Я розумію вас, бо до наших автомобілів таки справді можна звикнути. Але зрозумійте ж і ви мене. У нас прекрасний музей, і в ньому бракує тільки однієї моделі — саме цієї. А наш музей — єдиний у всьому світі. Уявіть собі — в ньому зібрано всі типи наших автомобілів. Я звертаюся до вашого сумління...