Ось чому нам довелося змінити спосіб подорожування. Мали ми з цим багато клопоту: звикли до автомобіля, а тут зненацька лишилися без коліс. Найгірше прийшлося з бебехами. Їх було в нас до лиха й ще трохи, і ми не знали, що з ними робити й куди їх запакувати. Та коли в кишені лежать чеки на півтора мільйона, то не варто журитися такими дрібницями.
І ми зовсім не журились, а купили в Будві великий туристський рюкзак і запхали туди весь наш мотлох. Горох з капустою, їй-богу, але й цього не варто брати до серця. Отож, не довго думаючи, ми затягнули той мішок на судно і попливли до Дубровника.
Вперше я пливу справжнім судном по справжньому морю. Пароплав називається «Далмація», водотоннажність його — 1600 тонн. Цікаво б знати, яка тоннажність у нашого дядечка, котрий сьогодні схожий на справжнього морського вовка, викликає у всіх повагу прекрасним апетитом і рудою бородою. Уявіть собі, дядечко врубав у ресторані на пароплаві п’ять шашликів та ще випив два літри жилавки, тобто білого словенського вина. Я з’їв тільки три, а Іво два, бо Іво скромний і до того ж не їхав із Чорногорії без грошей. Зате ми розкошували за весь час. Здавалося, що дядечко Леон з’їсть коня з копитами. Але не з’їв. Тільки зачарував одну стару англійку з Манчестера, бо вона думала, що дядечко спортсмен-важкоатлет і через те стільки їсть.
Взагалі на пароплаві повно чужоземців. Не знаю, відки їх стільки береться. Видно, нічого не роблять, тільки подорожують собі та захоплюються красою далматського узбережжя. Найбільше захоплюються німці, бо вони ощадливі і стараються повернути витрачені кошти. Англійці вдають, буцімто не захоплюються, бо хочуть усім показати, що багато чого бачили в житті, а французи воліють сидіти в ресторані і захоплюватися югославськими потравами. Щиро кажучи, нашого дядечка повинні завербувати як рекламу, бо коли дивишся, як він їсть — одразу починає слина текти. У тієї англійки теж потекла слина, отож вона замовила собі два шашлики і завела з дядечком розмову про плями на сонці.
Ми з Івом не розмовляли про плями на сонці, а, як кажуть поети, поринули в мрії. Найзаповітнішою нашою мрією був розкішний вітрильний човен, якого дядечко мав купити в Дубровнику.
Гарно отак плисти уздовж далматського узбережжя і мріяти про фантастичну каравелу з чорним прапором, на якому біліє череп з кістками. Не насправді, звісно, бо часи змінились і тепер уже немає піратів. Може, ми будемо останні, особливо дядечко Леон. Коли б йому вибити око, зробити чорну пов’язку, голову запнути червоною хусткою, у вухо вставити золоту сережку, а в руку дати рапіру — він обернувся б у найсправжнішого під сонцем пірата, і, забачивши його, тремтіли б венеціанці і флорентійські купці, а найдужче — турки й сарацини. А тим часом дядечко, замість нападати і грабувати, оповідає старій англійці з Манчестера про електронні лічильні машини, викликаючи у неї захоплення своєю ерудицією і знанням англійської мови.
Над «Далмацією» кружляло безліч чайок — чекали, поки їм кинуть щось їсти. У нас був у рюкзаку буханець хліба, тож мали що кидати. Я кидав, Іво кидав, кидали й інші туристи, а чайки, репетуючи, сідали на воду й билися за ті крихти.
З пароплава відкриваються гарні краєвиди. А найкращий — біля Герцегнового, де море глибоко врізається в гори і утворює прекрасну Которську бухту. Доти я не бачив нічого подібного! Ми пливли вузькою бухтою. Вода тут майже блакитна, обабіч — високі гори, скелі цегляного кольору, і тільки берегом тягнеться вузька смуга зелені. Фантастичний вид!
Я був просто зачарований. Захоплювався аж до Дубровника. Перед Дубровником потемніло; море стало матове, а небо висіло над нами темно-синє і глибоке. Заблимали перші зорі, а на березі, де розкинулись Цавтат і Мліни, загорілося світло. І стало ще красивіше, бо здавалося, що то зорі поспадали з неба на землю і мерехтять над берегом.
А потім ми побачили цілий букет вогнів, неначе прибережна гора сипонула іскрами. То Дубровник сяяв фіолетовими неоновими вогнями і сипав іскрами у спокійне сталеве море.
3
— Коли ми купимо того човна? — запитав я дядечка, тільки-но ми ступили на набережну дубровницького порту.
Дядечко сопів, мов ковальський міх, бо тягнув наш здоровенний мішок, що важив, либонь, тонну, а то й більше. Ми, природно, пособляли як тільки могли.
— Хай йому лихо! — вилаявся дядечко. — Людина все ж таки не верблюд і не осел.
— Авжеж... — підхопив я.— Пригодився б віслючок тягти цей клятий мішок. Можна було б купити далматського.
— Не спіши, не спіши, мій любий. Передовсім треба добре роздивитися, що до чого.
Дядечко був майстром роздивлятися. І перше, що він побачив,— це затишна матроська харчевня з романтичною назвою «Під Розою вітрів». Вона стояла недалеко від порту, серед крислатих платанів і квітучих олеандрів.
— Загляньмо сюди,— сказав дядечко. — Я бачу там повно матросів і рибалок. Можна спитати про човна і взагалі.
— Вибачте, що — взагалі? — кинув я мимохідь.
— Взагалі така харчевня — найлучче місце для порядного діла, особливо, гм... коли йдеться про вітрильний човен. І до того ж тут можна добре й недорого попоїсти.
Я знав, що йшлося зовсім не про те, аби попоїсти, — просто дядечко, як відомо, має романтичну натуру і любить отакі екзотичні харчевні. Такий уже він є... Тож нічого дивного, що невдовзі ми опинилися в тінявому, освітленому лампіонами, садочку і почали роздивлятися, з ким би тут залагодити порядне діло.
Дядечкові не треба було довго роздивлятися. Його розкішна статура і полум’яна борода привернули загальну увагу. За хвилину біля нашого столика з’явився, похитуючись, матрос. Він наче з-під землі виріс і заговорив до дядечка невідомою мені мовою. Невдовзі виявилося, що то був матрос із грецького судна. Худий, кощавий, чорний, з витрішкуватими очима і з великим шрамом, який перетинав йому щоку від брови до куточка уст. Одне слово, герой із фільму про портові кишла.
Спершу матрос подумав, що дядечко теж грек, і мовив до нього як до брата, але дядечко відповів по-англійському, що знає тільки класичну гречизну. І на доказ пальнув кілька віршів з «Іліади» й кілька з «Одіссеї».
Оце дядечко! Коли б хто звернувся до нього по-санскритському, він теж відповів би. Це він може.
Грекові страшенно сподобалися вірші Гомера, тож він зараз же підсів до нас і почав розмовляти матроським сленгом[21]. Справдешній вінегрет, їй-богу, — трохи по-англійському, трохи по-французькому, голландському, а найбільше — махаючи руками. Дядечко одразу зрозумів грека, ба, можна сказати, заткнув його за пояс. Боки можна було порвати, коли він тлумачив матросові, що хоче купити пристойний вітрильний човен і вирушити в морські мандри.
— Дядечку,— встряв я,— адже у цього грека, либонь, немає вітрильного човна.
— То продасть свій пароплав,— пожартував наш морський вовк.— А зрештою... Треба розпитувати, бо інакше сидітимемо тут до самої смерті.
Хто може знати, що дядечкові забагнеться — ще й справді купить у грецького моряка пароплав.
Пароплава, одначе, він не купив, а поставив карафку червоного вина і заходився розпитувати неборака, як там його матуня, чи жонатий він, чи вирізали вже дітям мигдалики. А в ту мить, коли доїхав до дідуся і виявилося, що дідусь був 1920 року боцманом на флагманському кораблі грецького короля, до розмови пристав наш сусіда.
То був дебелий, плечистий чоловік з круглим, як місяць, лицем, сивими, по-молодецькому підкрученими вусами й блискотливими очима. Можна сказати, Алі-Баба, що випадком опинився в харчевні «Під Розою вітрів». Він був у червоній, розхристаній на грудях сорочці, темно-синіх полотняних штанях і шкіряних сандалях. А як глянув — очі йому блищали так весело, ніби то не дядечко, а саме він мав у кишені чеки на півтора мільйона динарів.