— Пане, — озвався він по-хорватському,— нащо ви марнуєте час із цим нікчемним греком? Я його знаю. Він зараз вам заспіває, що плавав у південних морях, а в Панамі у нього тітка, яка переписала йому фрахтоване торгове судно. Тим часом він плаває на грецькому кориті і ловить устриці. Просто чекає, щоб ви поставили йому ще півлітра цього паршивого вина.
— Якщо має охоту — я поставлю,— задерикувато відказав дядечко.
— Не варто, — сусіда жалісливо глянув на грека.— І так уже випив забагацько. Буде на вашій совісті. Згляньтеся над ним, бо мені печінка пухне, коли дивлюся на нього. І над собою згляньтеся. Не пийте цеї гидоти! — Сказавши так, він плеснув у долоні і гукнув хлопчака-кельнера.— Франку, синку мій, навіщо ти труїш чесних людей? Принеси нашому добродієві щось пристойне.
— Може, фрушкогірського? — нахилився кельнер.Ти прямо як у рай дивився! Давай пляшку фрушкогірського і сифон води. Тільки хутенько, бо гість іще занедужає!
Коли на столі появилася пляшка з золотою шийкою, Алі-Баба налив обережно келишки, потім підніс келишок, подивився на світло й захоплено цмокнув:
— Найлучче вино в Югославії! З Фрушкої Гори, пане! Як золото!
Дядечко теж цмокнув.
— Як золото, — повторив і собі. А тоді підняв келишок і спитав: — З ким маю честь?
Алі-Баба з гідністю випнув могутні груди.
— Я Стано Палада! — гукнув.— Стано Палада! Мене всі тут знають. В час першої світової війни я служив у цісарсько-королівському військовому флоті. Був матросом і за добру службу дістав орден Марії-Терези. Після війни плавав на трієстських суднах, був у Касабланці...— Тут він перелічив десятків зо два портів сливень цілого світу. Зробив це так, мовби в кожному з тих портів установлено меморіальні дошки з нагоди його перебування.
— Дуже приємно, — обірвав дядечко, коли той доїжджав уже до Ріо-де-Жанейро.
То була довга подорож, тому нічого дивного, що Іво почав позіхати. Спершу сором’язливо, стиснувши губи, а далі вже й на весь рот. Відомо, що позіхання вельми заразливе, тож я й собі став дерти рота, бо, щиро кажучи, був пекельно зморений, а тут збиралося на подорож довкола світу. На щастя, славний моряк закотвичив корабель своєї фантазії в Ріо і проголосив тост за польських моряків.
— Перепрошую, — схопивши дядечка за рукав, несміливо втрутився я.— Коли не помиляюся, ви, дядечку, мали намір купити вітрильний човен...
— Тобі не подобається цей хоробрий моряк? — спитав дядечко.— Я ще не бачив симпатичнішого.
— Я теж не бачив, тільки мені хочеться спати, і взагалі годилося б починати з човна.
— З човна! — гримнув на мене дядечко.— Такий душа-чоловік, а я йому одразу морочитиму голову човном!
— Але ж можна натякнути... Певно, він не образиться.
А дядечко, замість натякнути, наповнив келишки й почав оповідати...
Час минав. Іво заснув за столом, мені злипалися повіки, а про вітрильний човен і досі ні слова.
Нарешті я не витримав і пальнув заспаним голосом:
— Перепрошую, чи ви, пане, часом не знаєте когось, хто міг би продати нам пристойний вітрильний човен?
Це просто смішно: Стано Палада розумів кожне дядечкове слово, а коли озвався я — так глянув на мене, ніби я говорив до нього по-турецькому.
— Ми хочемо вийти на Ядран,— пояснив я і розпростер руки, вдаючи вітрило.
— На Ядран? — засміявся моряк.— Це чудово складається, бо саме завтра я випливаю.
— Ми хочемо купити човен, — мовив дядечко.
— Човна тепер ніхто не продасть, — відказав моряк.— Усі возять туристів. Човна можна купити аж восени. А втім, нащо вам той човен? У мене солідна барка, і я пливу на острів Ластове. Знаєте, де Ластове?
— Авжеж,— відповів дядечко.— На захід од Корчули, найбільш висунутий у море острів поблизу Дубровника. Чудово! Я планував поплисти і на Ластове.
Я певен, що коли б Стано Палада запропонував Галапагоські острови, дядечко згодився б, і оком не моргнувши. Такий уже він є, що кожному хоче неба прихилити.
— Ластове! — захлинувся старий моряк.— На Ядрані немає кращого острова. Там тихо і спокійно, бо далеко від берега. Туристів мало. Хіба що знавці. Кілька рибальських селищ і широке море.
— Широке море...— замислено повторив дядечко.— Широке море й тиша. Саме це нам і потрібно.
4
В ту мить нам найбільше був потрібен сон. Широке море і Ластове ми могли зоставити на завтра. Тим часом дядечко геть забув про ночівлю. Він найохочіше розкинув би свій табір у тіні платанів «Під Розою вітрів», але Дубровник — це не Синяєвіна і не пустирище над Скадарським озером. Тут діють інші закони. Поставити намет можна тільки в кемпінгу. А це суперечило широкій і невгамовній натурі нашого чародія.
— Де тут той паршивий кемпінг? — запитав він старого моряка.
— Хіба ви не можете переночувати в готелі? — сказав Палада.
— Краще вже лежати посеред вулиці!
— А в місті, в приватному домі?
Дядечко розпачливо підніс руки.
— Проклята цивілізація! Прокляті правила! Один раз на рік чоловік хоче жити по-людськи, а його замикають у мурах. Готелі! Помешкання! Кемпінги! Навіщо?
Виявилося, що в старому місті живе Станова небога, у якої туристи наймають кімнати. Шик! У середньовічній кам’яниці, де в період Дубровницької республіки мешкали державні радники! Палада так розхвалював, і я вже ладен був повірити, що там є навіть старожитний вітерець, котрий охолоджує прадавні мури. Дядечко страшенно розчулився і піддався чарівності оповіді, хоча й присягався, що скільки буде в Югославії — не мешкатиме ні в яких будинках.
— Якщо це справді кам’яниці з п’ятнадцятого віку, то можна спробувати, — мовив він сумним голосом.
Ми зупинили таксі, перетягли туди мішок і всі наші бебехи, старий Палада сів біля шофера, ми — ззаду, і гайнули до старого міста. Але дорогою з’ясувалося, що до старого міста в’їхати автомобілем не можна, бо старе місто — справжня історична пам’ятка і не переносить цивілізації. Отож довелося перти мішок на спині.
Увійшли ми поміж середньовічні мури з мішком на спині, як середньовічні прочани. Врешті опинилися на вулиці з якоюсь дивною назвою, а потім біля старожитної брами під номером п’ятнадцятим, і там узнали, що небога нашого відважного моряка кілька хвилин тому пустила у вільну кімнату двох німців.
Палада закипів гнівом. Найперше, що він хотів зробити, це витурити геть німців, а тоді послати небогу під три чорти, але дядечко пояснив морякові, що для такого дрібного діла шкода його шляхетних нервів і дорогоцінного здоров’я. Трохи посварившись, він поступився і пообіцяв, що знайде нам таку квартиру, якої не постидався б сам ефіопський імператор Хайле Селассіє, але ж у ту хвилину це не мало ніякісінького значення.
Становище було трохи комічне, а трохи трагічне, бо вже десята година, а ми ні в наметі, ні в готелі, ані на приватній квартирі, і — що найгірше — стопудовий мішок дедалі більше отруював нам життя.
— Безвихідного становища немає, — мовив дядечко, але тільки для того, щоб якось втішити нас.
Справді, ми залишили своє барахло у Паладиної небоги, дядечко з моряком подалися шукати квартири, гідної Хайле Селассіє, а ми дістали гроші на тістечка та фруктовий сік і мали ждати дядечка в поблизькій цукерні. Цукерня називалась «Йованка», тістечка були пресмачні, морозиво теж, і все було б гаразд, коли б Івові не стукнуло щось у голову.
Іво, як ви вже знаєте, завжди був дуже спокійний, а саме тоді ще й сонний. Я думав, що в «Йованці» він поспить над горіховим морозивом, а тим часом у нього вступив якийсь новий дух.