— В часі, розумієш? Здавалося, ніби я живу не тепер, а колись давно. І немає ще ні автомобілів, ані паровозів, і взагалі ніяких машин, а я при дворі якогось князя...
— Буйна у тебе фантазія. А може, тобі снилося... або читав щось таке.
— Можливо, бо я читаю багацько, і найдужче люблю книги про подорожі та про лови. Це теж спосіб подорожування...
— Думкою.
— Ну звісно. А куди б ти хотів насправді поїхати?
— Хіба я знаю... Може, в Африку або Таньганьїку, там, кажуть, є резерват, де забороняється вбивати звірів, і взагалі чудово...
— А я — на Аляску. Я читав прекрасну книжку про Аляску. На Алясці, брате, найбільше всякої звірини. Здибати ведмедя — це так, як у нас сарну, а лосі там — наче зайці! І фантастичні ліси, і прекрасні гори, а в горах бистрі потоки, а в потоках повно пестрюги та лососів. І індіяни, які живуть іще зовсім первісним життям. Страшенно хотілося б поїхати колись на Аляску...
— Хотіти можна, але ж треба мати торбу грошей.
— І паспорт,— сумно додав я.— Коли я виросту і зароблятиму, то, може, й виберуся.
Тут ми урвали свою цікаву розмову, бо на морі показалася моторка, а за нею — чоловік на водних лижах.
Іво зітхнув.
— Ех, брате, ти збираєшся на Аляску, а нам треба подумати, як дістатися назад до Дубровника, бо твій дядечко на смерть зажуриться.
— А справді, як звідси дістатися до Дубровника?
— Найлегше — пароплавом, але потрібні гроші.
— Скільки коштує квиток?
— Не знаю. Можна довідатись на пристані.
Ми подалися до пристані, і гадки не маючи, що по дорозі станемо гендлярами.
А було так. Ідучи стежкою понад тією скелею, з якої я навчився стрибати, ми здалеку уздріли три смоковниці, геть усипані плодами, котрі самі просилися, щоб їх зірвати. Вони були красиві, соковиті і казково солодкі. Підкріпили ми свої ослаблі організми, а потім Івові сяйнула геніальна думка.
— Слухай,— сказав він,— нарвімо їх і продамо на пляжі. Може, вистачить на квитки.
— Гаразд, тільки чи можна їх рвати?
— Ти ж бачиш, дерева ростуть на пустирищі. Це дикі смокви або рештки старого занедбаного саду.
Іво стягнув сорочку, розіслав її на землі, і ми взялися до роботи. Вмить нарвали стільки, що більше вже не вміщалося на розісланій сорочці, й урочисто рушили до містечка. По дорозі побачили широкий пляж, він аж кишів людьми. Діти, молодь, дорослі, старі — всякого віку, всякого кольору!
Ми зупинилися на самому березі, розклали на чистому камені свій крам і вже готові були продавати, тільки не знали по чім.
Підрахували на око, що одна смоква має коштувати вісім динарів. Але ж це нелегальна торгівля. Якщо ми візьмемо за смокву п’ять динарів, то покупець буде задоволений і ми залишимось із чистим сумлінням, тим паче, що краму у нас доволі.
Іво став на сусідньому камені, задер голову і голосом арабського вуличного торговця закричав:
— Смокви! Смокви! Солодкі, соковиті, дешево — по п’ять динарів! По п’ять динарів!
Репетував на все горло, мало барабанні перетинки не лопались. Нічого дивного, що скоро нас оточили туристи, приваблені співучими вигуками молодого торговця.
Смокви йшли як морозиво — по п’ять динарів штука, а хто купував десяток, то ми давали йому ще одну — хай знає, що має діло з солідною фірмою.
Певно, ми таки заробили б і на дорогу, і ще й на морозиво, але на пляжі зненацька появився югославський міліціонер, їй-богу, появився, і — що найгірше — прямував просто до нас!
— Тікаймо! — прошипів Іво.
Одначе втекти ми не встигли, бо міліціонер був уже біля нас і почав офіційно:
— Що ви тут робите?
Смішне запитання. Бачить же чоловік: продаємо смокви. Коли б ми сказали, що милуємося далматськими краєвидами, він би все одно не повірив.
Ми стояли, як два стовпи, ані пари з уст, аж доки він крикнув:
— Відкіля у вас ці смокви?
— З дерева, — задерикувато відповів Іво.
— Де ви їх украли?
Це було вже занадто. Іво не витримав, і я не витримав, бо хоч ми й сиділи без грошей, а проте честь і гідність у нас лишилися, аякже! Сказали йому, що ми не злодії, і взагалі хай він собі не уявляє казна-чого, бо смокви ми зірвали з диких дерев; коли він має охоту, можемо показати де саме.
— Ну, ну,— міліціонер недовірливо похитав головою.— Знаємо ми таких!
— Яких — таких? — обрушився Іво. Я не обрушився,— як чужоземцеві, мені це не личило,— а тільки додав не по-сербському й не по-польському:
— Безпідставно підозрюєте нас...
Міліціонер офіційно зиркнув на мене з-під насунутого на очі козирка:
— А ти звідки?
— З Варшави, — відповів я з гідністю.
— А з ким? Де старші?
— З дядечком. Він чекає на нас у Дубровнику.
— В Дубровнику? — здивувався представник влади.— А ти звідки тут узявся?
— З Дубровника.
— Яким чудом?
Ну от, тут спека до дідька, а я повинен оповідати йому свою історію од сотворіння світу, а точніше від тої миті, коли ми здибали закоханого студентика з гітарою.
— Ми не винуваті, — почав я, — що один студент із Спліта закохався в одну студентку з Варшави...
— Який студент? У кого закохався? — нетерпляче перебив міліціонер. — Ближче до діла, громадянине, бо я не люблю, коли мене водять за носа!
— Я зовсім не хочу водити вас за носа, — відрізав я. — Тільки ви...
— Що я?
— Е-е-е... що там казати,— втрутився Іво.— Причепилися до нас не знати чого.
— Що?! — вигукнув міліціонер.— Ти ще й приндишся? Коли так — ходімо до комісаріату, там ви іншої заспіваєте!
Щиро кажучи, я зітхнув з полегкістю, бо волів іти до комісаріату, аніж оповідати йому складну історію нашої мимовільної подорожі.
8
В комісаріаті було достоту так, як і має бути: портрет президента, кілька службових оголошень на стіні, письмовий столик, стілець і лава. Слово честі, комісаріати в усьому світі схожі між собою, як дві краплі води, бо я вже бачив кілька їх у кінофільмах. Отож стали ми перед столиком, а за столиком сидів дуже товстий і дуже кумедний сержант. Чорне волосся у нього було острижене під їжака, а вуса стирчали під носом, як зубна щітка; до того ж він був трохи зизоокий, так що я не знав, чи він дивиться на мене, чи на Іва, чи кудись зовсім в іншу сторону.
Одразу — що? де? як? А ми як на сповіді — щиро і прямо: це, мовляв, несправедливість, бо ми зірвали смокви з нічийого дерева.
Але міліціонер, який привів нас, був страшенно важний і заходився доповідати офіційно, що ось так і так, а передусім — що ми чинили опір владі.
— Який опір? — обурився Іво.— Ми ж прийшли сюди, мов двоє ягнят! — А потім насмішкувато додав: — Хіба це годиться — арештовувати поляка, що загубив у Дубровнику свого рідного дядька!
Сержант усміхнувся під вусами, бо діло явно не годилося, і скоса зиркнув на мене.
— Тобі подобається у нас?
— Ще й як!
— А смокви смачні?
— Фантастичні.
— Хотів би побачити свого дядька?
— Ну звісно.
— То побачиш, бо нам уже телефонували з Дубровника. Розшукують вас повсюди.— Раптом звернувся до міліціонера: — Дякую вам, що знайшли цих хлопців.
Отак усе й скінчилося. Тільки жаль нам було тих смокв, що зосталися на пляжі. Та, зрештою, дідько з ними, ми й так мали в кишені близько трьохсот динарів, а до того ще й задоволення, що сержант пошив у дурні нашого міліціонера. Добрячий дядько, так з нами цяцькався, наче ми були його небожами. Одразу став мене розпитувати, почім у Варшаві яйця, по чому петрушка і кольрабі, яловичина, хліб і до якого класу я ходжу. Як довідався, що я перейшов до сьомого — зараз же вийняв з кишені фотографію свого сина, котрий теж перейшов до сьомого класу; син не був зизоокий, тільки спереду у нього було вибито два зуби, і звали його Павел Вуйкович.