— Зубатка! — шепнув Іво.
— Звідки ти знаєш? А може, сазан...
— Сазанів тут немає, і закрий рота, бо сполохнемо.
— Зубатку?
— Ні, пустельника.
Тим часом пустельник вийняв рибину з невода і поклав її в дерев’яну скриньку, що плавала біля човна.
— Ласун, — мовив Іво, — хоче мати зовсім свіжу рибу.
— Цікаво, де він живе? — запитав я по хвилі.
— Як це — де? В своїй келії.
— А де ж та келія?
— Коли б я знав! У всякім разі десь поблизу дороги, щоб туристи могли туди заходити і дивуватись. Зрештою, зажди хвилинку, зараз узнаємо.
Узнали, тільки не зараз, бо пустельник не квапився. Ще раз закинув невід і витягнув ще одну рибину. Коли риби вже було майже повна скринька, він сів за весла і поплив уздовж берега. Незабаром човен зник за прискалком, а нам аж свербіло з нетерплячки — що буде далі.
Побігли стежкою на прискалок і звідти побачили човен. Він гойдався біля самого берега, прив’язаний до сосни. Був порожній.
— Ну й показав нам носа! — прошепотів я. — Тепер шукай вітра в полі...
— Либонь, пішов до своєї келії, — догадувався Іво.
Ми обережно рушили до човна і вже підійшли до нього, коли це з кущів несподівано виринув пустельник. Уздрівши нас, він став мов укопаний. І ми теж стали мов укопані, і стояли б так, може, й годину, коли б пустельник не озвався перший.
— Слава господу богу... — мовив дуже набожно, як і личить пустельникові.
— На віки віків,— одказав Іво.
— Добрий день,— випалив я, бо якщо це був пустельник про людське око, то йому байдуже, як я до нього поздоровкаюсь.
— Гарний день, — промовив пустельник.
— Гарний,— відповів я.— Тільки страшенно жарко.
— І варто б викупатись, — усміхнувся той пустельницьким усміхом — чи то весело, чи сумно.
А Іво на це ні в тин ні в ворота:
— Хіба пустельники купаються?
Бородань добродушно всміхнувся:
— Коли дуже жарко, то навіть пустельники шукають прохолоди.
Іво вдавав із себе наївного, буцімто він нічого не відає і не догадується, а тим часом зиркав на мене і значливо підморгував.
— Перепрошую,— сказав він,— а де ваша келія, нам так хотілося б побачити її...
Бородань трохи ніби здивувався, а потім усміхнувся. (Певно, подумав, що ми дамо йому грошей).
— Недалеко,— відповів.— Можу вас перевезти, якщо хочете.
— Це здорово! — вигукнув я.— Ще ніколи в житті не бачив справжньої келії! Один раз, правда, бачив фільм про пустельника, який закохався в доньку одного князя, і потім був страшенний скандал...
Бородань розсміявся.
— Звідки ти, сину? — спитав він по-батьківському.— Чую, розмовляєш не по-нашому.
— Я з Варшави. Тільки у Варшаві немає пустельників. Колись нібито був один, але я його не бачив.
Як тільки наш милий пустельник почув, що я з Варшави, обличчя йому засяяло приязню. І я дійшов висновку, що в Югославії навіть пустельники дуже люблять поляків. Чекав, коли бородань почне декламувати вірші Міцкевича, але він, замість читати вірші, сказав:
— Залазьте, хлопці, в човен.
Я глянув на Іва.
— А дядечко? — запитав.
Іво скривився як середа на п’ятницю.
— Дядечко? — Видно було, що він не хотів утретє гнівити дядечка, а водночас його дуже тягнуло до тієї келії, і доводилось боротися з самим собою.
Я теж боровся, але за хвилину мені сяйнула прекрасна ідея.
— Дядечко наймає осла і, сподіваюся, найме його не скоро...
— Авжеж,— підхопив Іво.— Хтозна, чи осел буде на місці. Певно, дядечко зайде ще до корчми...
— Зайде до корчми, щоб роздивитися,— підхопив я, ще дужче зрадівши,— а ми тим часом оглянемо келію.
Не вагаючись більше, посідали в човен, пустельник узяв весла, і ми рушили. Спочатку пливли уздовж берега, а тоді повернули до маленького острівця, який зненацька виринув попереду. Видно було його круті скелясті береги, а над скелями — плетиво зелених піній.
— То ви мешкаєте на цьому острові? — озвався Іво.
Пустельник тільки головою кивнув.
Іво пустотливо примружив око і випалив:
— Ви тут мешкаєте тільки для годиться?..
— Не розумію тебе, сину мій.
— Просто щоб замилити туристам очі?
Пустельник опустив весла — руки йому опали.
— Що ти вигадуєш, сину мій?
І він мав слушність. Забагато вже Іво дозволяв собі! Мало того, що схотів побачити келію, так ще й почав робить такі зауваги. Мені хотілося врятувати становище, от я й сказав мимохідь:
— Він не розуміє, що коли ви вдаєте, то не всі повинні про це знати.
Очі бороданеві закруглилися з подиву.
Іво засміявся.
— Гаразд, гаразд. Я знаю одного пустельника з острова Свети Никола. Тільки він не вдає з себе такого невинного, як ви, пане.
Я думав, що бородань посеред озера викине нас із човна, аж ні, не викинув — видно, мав добре серце; тільки обличчя йому споважніло, і він так дивився на нас, ніби вгледів на наших головах щонайменше бузькові гнізда. Потім кріпко схопив весла і погнав човен до острова. Становище було трохи ніякове, зате місцевість — прегарна! Ми якраз підпливали до острівця. Озеро було спокійне, на воді довгим шлейфом тягнувся слід нашого човна, а скелі аж палали в сонячному промінні.
Чудовий острів, і на острові озеро, а на тім озері — ще один острівець. Я міг би припустити, що на тому острівці ми побачимо ще менше озерце, а на озерці... і так без кінця-краю.
Та ось ми й дісталися до берега. Пустельник перший вискочив з човна, прив’язав його, а ми, збентежені, сиділи ні в сих ні в тих. Одначе діватись нікуди — довелося зійти на берег.
Ми побачили в заростях невеличку халупку на кам’яному підмурку.
«Келія», — подумав я.
Іво теж так подумав, бо шепнув мені:
— Мабуть, там у нього склепик, а в склепі — вино, саламі і транзисторний радіоприймач.
Але то була не келія, бо коли бородань одчинив двері, ми побачили всередині старі весла, неводи, гаки і красивий човен, що стояв на козлах. Бородань на мить зник у сутінках халупи.
— Обдурив нас, — прошепотів Іво.— Нема ніякої келії.
— Зажди,— шикнув я.— Ще може статися...
І — хай йому лихо — сталося! За хвилину з халупи вийшов наш бородань, і ми ошелешено вирячили очі: наче й він, тільки геть інший! У коричневій чернечій сутані з каптуром, підперезаний білим шнурком, на грудях — великий хрест. Справжнісінький монах, їй-бо! Я гадав, що ми провалимось крізь землю від сорому, але ніяк було провалитися, бо стояли ми на твердій скелі. Отож треба було або тікати, або щезнути, розчинитись у повітрі.
— Чого ви так витріщились? — запитав монах.
— Бо... бо...— промурмотів Іво,— нам страшенно прикро. Ми думали, що ви, пане монаху, не монах, а пустельник, який удає пустельника...
Монах, виявилося, був правильний хлопець. Як зарегоче! Я думав, що боки порве, одначе не порвав, тільки сльози йому дзюрком полилися по засмаглих щоках...
— Ну й пошились ви в дурні! — вигукнув.— І що вам стукнуло в голову?
Ми не встигли відповісти, бо зненацька нам почулося, що на березі острова хтось гукає. Спочатку я гадав, що то розбуджений пугач, а може, рибалка заблудився, але ні — то не пугач і не рибалка, а наш коханий дядечко. Я впізнав його по зичному голосу.
— А хай тобі грець! — крикнув я.— Дядечко нас шукає. Треба повертати!
— Гаразд,— зауважив Іво,— але як ми дістанемось до берега?
— Скільки туди може бути? — поцікавився я.
— Метрів триста.
— В Мілочері ти хотів плисти два кілометри, а тепер вагаєшся?
Іво перестав вагатися, натомість завагався монах.
— Стривайте, — сказав він.— Не можу ж я вас так одпустити. Беріть човна, а на березі прив’яжіть його там, де ми здибалися.