— Ні.
— Я теж не вмію, тож лучче даймо йому спокій. Якщо він розумний, то сам приручиться і залишиться з нами.
Віслюк зостався на волі, нам здавалося, що він наш, і всі були вдоволені, а найпаче наш представник чорногорської фауни. Ні з того ні з сього він весело хвицнув, перестрибнув через великий камінь, чвалом погнав на нашу галявину, а там повалився на спину, дико заіржав та й ну качатися по траві.
І — о диво! — лишився на галявині, став уже майже нашим ослом.
4
Віслюк був такий милий і так скоро став мешканцем нашого табору, що тепер ми дали б себе порубати за нього.
Увечері ми сиділи біля багаття, гріли в казанку чай і доїдали рештки обіду: дві пестрюги з рожна.
Віслюк, ясна річ, не сидів і не їв пестрюги — він стояв під навісом гілля і жував жуйку. А міна у нього була — мов у старого філософа.
— Як ми його назвемо? — спитав я дядечка за чаєм.
Дядечко радісно потер руки.
— Оце ідея! Можна оголосити блітцконкурс на краще ім’я для нового члена нашої родини. Кожен напише на папірці свою пропозицію, а потім...
— Отож, — урвав я дядечкову мову.— Хто потім розсудить, яке ім’я лучче?
— Це просто: віслюк! — засміявся дядечко.
— Ну гаразд, але звідки ми узнаємо, яке ім’я припаде йому до смаку?
— Станемо по обидва боки галявини і гукатимем його. Побачимо, до кого першого він підійде.— Дядечко витягнув з кишені записничка, видер з нього два аркушики, подав один мені.— Тільки добре подумай, бо той, хто програє, цілий день митиме посуд.
— Гаразд, — відповів я.— Постараюся виграти.
Почав я міркувати, як назвати нашого віслюка, і що довше думав, то порожніше ставало мені в голові. Хоч ти що — нічогісінько не спадало на думку! Взагалі, як ти назвеш осла? Пса — то зовсім інша річ, кота — теж, але з ослами я ніколи не мав діла.
— Є вже щось? — запитав дядечко і подав мені свій аркушик.
На жаль, у мене нічого не було і не було б, якби раптом мені не стукнуло щось у голову. Отож я хутенько написав на своєму папірці великими літерами: АЛІ-БАБА. Хай дядечка завидки беруть! Хай знає, що й у мене є ідеї. Бо куди там ота буденна КУБА проти мого екзотичного — АЛІ-БАБА.
— Браво! — вигукнув дядечко.— Мені дуже подобається. Побачимо, що скаже на це наш милий віслючок.
І ми стали по обидва боки галявини, я — під столітнім буком, дядько — під стрункою ялиною, а посередині, з міною філософа — наш капловух. Дядько дав знак, і ми загукали: я — «Алі-Баба», дядечко — «Куба». А вийшло з того казна-що, бо наші голоси зливалися в один нерозбірливий крик:
— Алі-ку-ба-ба-ба-ба-ку-алі-ба-ба!..
Ми дико репетували, а осел хоч би що — і вухом не повів. Стовбичив на тому самому місці і зневажливо помахував хвостом.
Аж ось у лісі почувся високий співучий голос:
— Гей-о-о-о! Бушине... Гей-о-о-о!
Віслюк наставив вуха. Хвилину стояв нерухомо. Раптом здригнувся і чвалом рушив туди, відки долинав поклик.
Ми стетеріли. Дядечко глянув на мене, я — на нього, а тоді разом подивились услід ослові, що біг з галявини геть. Так і стояли ні в сих ні в тих. Отже, наш конкурс — велика невдача, а до того ж хто тепер завтра митиме посуд? Зненацька ми зайшлися реготом. Здавалося, от-от луснемо зо сміху, але не встигли луснути, як побачили на узліссі старого чорногорця. Він вийшов із лісу, мов привид. Спинився перед нами, тримаючи за гриву осла.
— Добри вечер,— промовив високим співучим голосом.
— Доброго вечора, — відповіли ми, і по тому наша розмова поки що скінчилася, бо старий говорив по-сербському, а ми — по-польському, і довго не могли одне одного зрозуміти.
Дід був худий, костистий, жилуватий. Смагляве лице, посічене безліччю зморщок, чорні очі, орлиний ніс і сиве волосся, що вибивалося з-під виношеного капелюха. У відблисках вогню він скидався трохи на мару, а трохи на статую, і коли б не осел, якого дід і досі тримав за гриву, я подумав би, що то появився ворожбит із казки.
Я не мав уявлення, як треба поводитися в такій оказії. Але ж зі мною, на щастя, був дядечко Леон. Він поводився так, мовби цей старий чорногорець ходив разом з ним до школи, мовби вони сиділи на одній лаві й підказували один одному на уроках.
Отож дядечко широко розвів руки і привітав діда по-старопольському гостинно. Розмовляв з ним якоюсь незрозумілою мовою — трохи по-польському, трохи по-російському, може, навіть по-турецькому. Лихо його знає. Незбагненно, але факт: старий зрозумів його і небавом уже почував себе так, ніби завітав до знайомих на дружню розмову. Він приязно усміхався, а дядечко правив своєї: що віслюк — це наймиліша під сонцем істота і ми доглядали його, як свою дитину, йому бракувало тільки пташиного молока; що старий нагодився дуже вчасно, бо Бушин знидів би з туги і взагалі... Мав талант мій дядечко, що мав, то мав! За хвилину він зобразив сценку, як ми привели віслюка до водопою, і мало не розплакався, оповідаючи, як жадібно ослик пив воду.
Дід стояв геть зачарований. Тільки одно приказував:
— Я два дні шукав його... Два дні його шукав... а він, псяюха, втік од мене...
Оце так він приказував, слово честі, бо зрештою я дещо втямив.
Дядечко тим часом підвів горянина до багаття, посадовив на почесному місці і дав концерт польської гостинності. Такий уже він є, мій дядечко. Не зважав, що ми зазнали краху, сидимо без гроша й без надії на дальші мандри. Витяг із рюкзака рештки нашого харчу. Відкрив бляшанку гуляшу з телятини, розігрів над вогнем, десь на дні рюкзака викопав пляшку зубрівки, налив у алюмінієві кухлі і — чим хата багата.
Випили найперше за здоров’я Бушина, тоді за польсько-югославську дружбу, за польських партизанів і за югославських партизанів, і випили б, напевно, за здоров’я всіх партизанів на світі, якби стало зубрівки.
Старому повеселіли очі, дядечкові почервонів ніс, а мені вже під час тосту за польських партизанів захотілося спати, бо спекотливий день геть стомив мене.
Я чув іще, як вони співали польських і чорногорських народних пісень, а далі тільки шум потоку лунав мені у вухах та зорі кружляли надо мною, а може, то були іскри з багаття. Я заснув.
5
— Вставай, лінивий борсуче! Вставай, сонний байбаче! Ми йдемо у високогірний похід!
Я не знав, що зі мною сталося. Заснув біля багаття, а тепер зручно лежав на матраці, у спальному мішку, вилупивши баньки на чисте небо, що прозирало крізь гущавину гілок. Ще мить — і я побачив осла, який так і не став моїм Алі-Бабою, а коло нього — старого чорногорця.
— Дідусь запросив нас до себе! — гукав наді мною дядечко.— Вставай, бо скоро вирушаємо в гори, на полонину. Пізніше буде жарко.
Нова несподіванка! Ми лишилися без гроша, наш повіз геть розпадається, а дядечко рихтується у високогірний похід. Мені вельми сподобалась ця ідея. Я мріяв побувати колись у високих горах. А однак трохи побоювався. З чого ми житимемо? Хіба що на полонинах Синяєвіни росте манна, яку торік посіяв наш дбалий хазяїн віслюка.
Проте часу на роздуми не було. Коли вже дядечкові стукнуло щось у голову, то цьому не зарадиш. Я вискочив із спального мішка і зарепетував:
— Ур-р-ра! Ми йдемо в гори!
А луна відповіла мені:
«...ори...ори...ори...».
І знову стало чудово. І знову на нас чекали нові пригоди.
Тим часом ми ладналися до походу. Старий горянин зробив з матраців сакви. Туди ми всунули намет і рюкзаки, і Бушин мав усе це тарабанити. Я думав, що він зігнеться під такою вагою, але наш капловух рушив бадьоро, мовби ніс на спині немовля.
Попереду виступав дідусь, ведучи Бушина, за Бушином — дядько Леон, а позаду — я. Добулися ми до шосе, де в тіні струнких ялин, серед непорушної тиші дрімав наш славний мамут.
— Дядечку,— запитав я, — він тут уже назовсім зостанеться?