Можливо, заради Марфи він залишився коло Воріт, хоч Лі радив йому запізнатися з іншими мешканцями в Долині. Зрідка Антон ходив туди при потребі, бо в Долині був свій швець, кравець, гончар. І хоч зустрічали його там завше привітно, Антон соромився, що не може поговорити з ними про життя.
З Марфою, Старим, Лі було набагато легше. Він виріс у них на очах і вважав своєю родиною. Антон пам’ятав, як сидів на колінах у Старого. Тоді той частіше виходив дивитися на світ. Та якось Старий сказав Марфі: «Доню, послухай мене! Мої очі вже наситилися цим світом, а ноги переміряли його вздовж і впоперек. Щоб бачити це, мені не треба дивитись. Запали вогонь. Мені зимно». Певно, гадав Антон, таке трапляється з дуже старими людьми. І Марфа теж колись втомлено заплющить очі, бажаючи лише тепла. Тоді він оселиться поруч і доглядатиме їх обох. Це краще, ніж тремтіти щоразу перед незнайомцями, чиї очі чужі й сумні. Право вибору дається лише раз у житті ― в юності, коли ти не вмієш з нього як слід скористатись.
«А право втечі існує завжди», ― думає Старий у своєму кріслі. Однак користаються з нього лише тоді, коли втрачено всі інші права. Внутрішнім зором він бачить, як прибулець, знемагаючи від спеки, дряпається по крутому схилі, хоч з другого боку було б зручніше. Як віднаходить зруйновану часом і негодою каплицю, що її збудував чернець, який, проживши у Притулку сто і два роки, повернувся подивитися, чи ще існують у тому світі сім смертних гріхів. З одного боку, можна вважати, ніби тих гріхів уже немає, але є ще люди, що в сліпоті своїй і глухоті не відають, що творять. А з другого ― певно, існує якесь інше пояснення. «Я давно там не був, ― думає Старий, ― Але якоюсь мірою був там завжди».
Той чернець поводився трохи незвично. Приніс із собою зшиток, завинений у шматину, й сказав Писареві Східних Воріт Артемізію: «Благаю Притулку для моєї Книги, де описані найчорніші діяння людини. Це єдине місце, де її не знайдуть вороги Господні». Тицьнув згорток спантеличеному Артемізію і вже хотів повернутися назад у пустелю, коли побачив у отворі дверей ясний тихий сад у весняному вбранні, і серце його не витримало. Чернець захитався і впав…
Так він залишився тут, поволі видужуючи, а що тутешньому людові були незрозумілі його вчені богословські розмови, носив на пагорб камені й будував із них щось. Інші думали ― дім, але то була капличка, місце для молитви й роздумів. Жив чернець у Долині, й з часом зацькований вираз його обличчя перемінився на погідний, з легенькою посмішкою на вустах. Лише раз на рік перечитував він свою Книгу, яка зберігалась у Бібліотеці.
Отак минуло сто і ще два роки, коли чернець, узявши до рук палицю для опори кволим ногам, вдягнувши латану рясу, в якій колись прийшов сюди, покинув Притулок. Він ні на мить не забував про той світ, у якому коїлися страшні речі. Коли його згорблена худа спина зникла за Західними Ворітьми, залишилися Книга і Капличка, яку ніхто не доглядав. А на руках Старого тоді з’явились уперше рани, що стікали кров’ю, але серце боліло, тільки серце. Бо Старий знав, що не повернеться вдруге той, хто благав притулку не для себе, а для книги. Лагідним був той чоловік. Молився мовчки І щоб ніхто не бачив, охоче допомагав кожному, їв лише раз на день і потай тужив, наче залишив десь родину, якій був опорою. Перед відходом прощався, казав кожному, навіть малій дитині:
«Простіть, коли щось не так!» Тому довго сумували за ним, довго ввижалася його худа, згорблена постать, а Лі приходив до Каплички поливати квіти, але ті, звикнувши до однієї руки, не приймали іншу.
Лі теж зауважив прибульця, що підіймався на пагорб, і навіть помахав йому рукою… Той міг це робити вперше і востаннє, але Лі здалося, що між цим похмурим чоловіком і пагорбом виникне тривкий зв’язок. «Коли я востаннє був там?» ― спитав себе Лі, але не міг згадати, хоч це зовсім його не засмутило. Він навідав Старого. Той розплющив очі, які пам’ятали молодість світу, й спитав, чи є ще ченцева Книга в Бібліотеці.