Може, я й задрімав від тілесної слабості і душевного зворушення, коли почув раптом, як від вівтаря струмує тепло, від кам’яної різьби, що зображала Христа на молитві у саду Гетсиманському та учнів його, яких, подібно до мене зморила тяжка скорбота. Зробив цю різьбу один дуже вдатний майстер із Прусії. Але цієї миті сталося велике диво: вона вся запромінилася теплим світлом, і я повторив слова Ісуса: «Отче, якщо можеш, пронеси повз мене чашу сю. Але нехай не моя воля, а Твоя буде».
І був то знак, бо судилося мені пережити ще день, а тоді до обителі прибули ченці з сусіднього монастиря св. Бернарда на чолі з мудрим братом Лукою, що знав про підземний прохід, про який навіть ми не відали. Прийшли вони, поховали мертвих, а мене, єдиного, хто зостався живим, забрали із собою.
Лежав я у шпиталі місяців зо три, вже зацвіли яблуні. Цю Книгу писав потай, коли вже закінчилося слідство. Я мав відповісти за все: за святі реліквії у криниці, за ключ, за бібліотеку, що зітліла від вогню, і за те, що лишився живий…
Покривджений людьми, на шостому десятку літ, ховав я свою Книгу по скиртах, у дуплах дерев, на горищах. Та ось почув я від старого схимника, що відпокутував гріхи розбійницькі, про Притулок, і нині рушаю туди. Нехай Бог змилосердиться над єдиним запізнілим дитям моїм і врятує від погибелі правду, доки мене ще не забрала до себе матінка-земля. Амінь.
Лі закрив книжку. Він виразно згадав лице ченця Себастіана, який так хотів донести правду, що через сто і два роки поніс її у собі, а не із собою. А якщо йому не повірять у тому світі, що ж, хай шукають Книгу в Притулку! А може, на заваді стане час? Світ змінюється, біль зникає, спогади бліднуть, чи так уже й важлива правда про мертвих? Якби ми нічого не забували, світу настав би кінець.
Щиглик влетів через вікно і, привітавшись, сів чистити пір’ячко на товстому томі. Хоч би як там було, подумав Лі, але книги, продовжуючи пам’ять, несуть у собі одночасно свідчення за і проти. Власне, думка його співпала цього разу з поглядами інквізиції, жертвою якої став колись чернець Себастіян. А для Бібліотекаря ― книги рівні між собою, і він повинен час від часу заглядати до них, щоб перевірити, чи не запліснявіли сторінки, і не завелася міль.
Так само Антон впускає до Притулку людей, нікому не віддаючи переваги. Навіть щиглик назвав би цю безсторонність наругою над душею. Він літає, де йому заманеться, щасливо уникаючи небезпеки, бо не довіряє, поки не упевниться у чомусь чи комусь. Необережні ті, що не відають про свободу, а відтак готові її щомиті втратити. Те ж саме стосується смерті. До Притулку приходять лише ті, хто шукає інше буття, віруючи в його існування. Якби сюди приходили всі скривджені, тамтой світ спорожнів би.
Із задуми, до якої Лі вдавався не часто, його вивів збуджений голос Антона, який постав раптово на порозі:
― Ось побачиш, Лі, він оселиться там на горі!
― Або там, чи десь інде. Сідай, вип’ємо чаю.
― Та ні, дякую. Я збираюся побілити кімнату коло Воріт…
― Почекальню?
Антон засміявся:
― Ніхто з прибульців не хотів би чекати! Яка ж це почекальня?
― Але ж ти кажеш їм: «Панове, почекайте, нехай я дізнаюся ваші імена і запишу їх до Книги Прибульців! І покажіть ваші руки, чи вони чисті…»
― Ні, не так. Ти ж знаєш, що не так! Я намагаюся вгадати їхні бажання. Мені не подобається питати, як кого звати, бо майже ніхто з них не пам’ятає свого справжнього імені…
Антонові вистачило доброї посмішки Лі, щоб його збудження вляглося.
― Добре, ― сказав він. ― Я вже піду… Лі, а як ти з’явився у Притулку?
― Спустився з неба на колісниці, запряженій драконами, ― поважно відповів Лі.
Антон міг бачити Джона Сміта щодня, як той підіймався на пагорб. Вони залишилися чужими. Єдину мить, яка могла їх зблизити, було втрачено назавжди.
Джон Сміт згадував свій прихід як щось болісне, принизливе. Зрештою, багато прибульців так само долають поріг Східних Воріт. Антон не міг собі цього уявити. Він потай мріяв, що одного разу хтось із прибульців, чоловік, жінка чи дитина, залишиться жити поруч нього, стане його приятелем, адже обидва світи є віддзеркаленням самих себе, і хтось, схожий на Антона, врешті-решт постукає у Ворота. Що ж, у цьому немає нічого неможливого.
ІІІ
Уже літо добігало до кінця, і стали оранжевими плоди шипшини, а ягоди бузини стікали чорним солодким соком. Третя трава росла задля годиться, а не для того, щоб цвісти. Гусінь полегшено заповзала у щілини; у дощ швидко, у погідні дні ― не кваплячись. Гарбузи лежали горою під хатою. Деякі були такі важкі, що Антон з Лі удвох котили їх з грядки. Іноді Антонові кортіло подовгу дивитись у небо, по якому з шаленою швидкістю мчали хмари. Він уявляв себе серед них, як колись у дитинстві, і не раз йому по тому снився Лі: на спині дракона, золотисто-зеленого дракона з червоними очима. Він забув про Джона Сміта, який, всупереч сподіванням, не оселився на пагорбі, а жив біля старої Марфи, допомагаючи їй. Однак щодня підіймався на пагорб, розчищаючи руїни від бур’яну, приносив із собою каміння замість покришеного часом. Джону нелегко було знайти поблизу каміння, але він ніколи не йшов далеко. Нікуди не поспішав, носив на вершину камені, вибираючи найкращі. Ще сам не знав, що вийде з того, та й ніхто не питав.