Дівчину силою видали заміж також за бідного пастуха, проте сила пристрасті з’єднала знову закоханих. І ганьба упала на дві родини. Мати юнака померла з горя, але й це не зворушило серця хлопця. Після похорону він виманив з хати чужу дружину і обоє втекли до лісу.
Чоловікова родина вирушила за ними навздогін, але коханці сховались у великому дупластому дереві, і їх не знайшли.
Втім, прокляття робило далі свою чорну справу. Згоріли хата бідного пастуха, батька дівчини, і дім брахмана. Нещасні родичі гірко плакали на попелищі. А тим часом винуватці страшного лиха не квапилися виходити з лісу. Мали вдосталь свіжих плодів і струмок із прозорою водою. Тішились одне одним, не відаючи, що залишили по собі. Проте якось, коли вони спали, обійнявшись під деревом, у те дерево вдарила блискавка і вогонь спалив їх обох.
Що є злочин, і що є кара ― ці поняття були незбагненні для Антона. Усього лиш пасивні слова. Зате прибульці добре знали, що вони означають. Джон Сміт був і карою, і злочином для того світу, який дав йому шанс відродитись у Притулку. Пересиджуючи цілими днями на пагорбі, він не раз замислювався, чому каплиця занедбана й непотрібна. Міг би отримати відповідь, але не питав нікого. Відчував, що відповідь буде надто прозаїчною й неприйнятною для нього.
Якимось чином мовчазний поклик Джона Сміта був почутий Бібліотекарем Лі. Той нечутно з’явився за спиною Джона, але відточений інстинкт одразу ж попередив його про небезпеку. Сміт схопив палаючу головешку. Яким же був його подив, коли головешка одразу ж перетворилася на яблуко.
― Фокус! ― знизав плечима сухенький дідок у халаті, розшитому вицвілими драконами.
Усе ще розгублений і сердитий, Джон Сміт буркнув:
― Мені здається, що тут і люди такі, несправжні!
― Чому б це? ― поцікавився Лі. ― Може, знає мій брат щиглик? Він струснув рукавом і звідти вилетів барвистий пташок, і всівся на плечі, щось щебечучи.
― Мій брат щиглик каже, що лікар вправив йому зламане крильце, отже, він існує.
― Спитайте його, чи писар тут теж справжній?
― Це я сам відповім, хоч і щиглик міг би дати Антону найкращі рекомендації. Справжній писар береже свій папір, тримає чорнильницю повною і дбайливо застругує найкращі пера, які йому скидають перелітні гуси. А також більше слухає, ніж говорить. Ось так. А щодо мене, тут у вас можуть виникнути сумніви… Справжній бібліотекар ― одержимий. Він цікавиться книжками більше, ніж людьми. Однак я не такий. Бібліотека обрала мене, а не я її. Коли ви пізнаєте мене краще, то не будете так уже й дорікати мені легковажністю. Коли вам знадобиться якась книжка, обіцяю її знайти.
― Хто ж тоді ви?
― Зараз я ― чарівник. Коли Антон був маленьким, то казав: «Ти такий сьогодні чарівник!» Я жартую, звісно… Можна щось робити з поважною міною, але цікавіше ― з усмішкою. Ну, що ж, перепрошую, що надійшов отак зненацька…
― Я це переживу, ― відповів Джон Сміт. Він все ще не міг усміхатись, але був до цього на кілька кроків ближче, ніж хвилину тому.
― Власне, я тут з певною метою, ― пояснив Лі. ― Хотів спитати вас, чи не зустрічався вам колись у тому світі старесенький чернець з паличкою і босий?
― Не можу пригадати.
― Той чернець побудував цю капличку…
― І що з ним сталося?
― Те, що й з усіма: повернувся у той світ.
І вклонившись, Лі легко, наче й не торкався землі, став сходити з пагорба. А Джон Сміт надкусив яблуко. Воно було справжнє.
Невдовзі настане зима і можна буде поринути в затишне існування, схоже на сон. Сама природа тоді дрімає, розважливо спочиваючи. Але і взимку прибульці приходять до Східних Воріт. Трохи дивуються, побачивши засніжений сад і полегшено тягнуть руки до вогню, який палає в грубці. І людям треба працювати, хоча й менше, бо сонце сходить пізно, а заходить рано. Треба нагодувати кіз, зварити обід, відкинути сніг зі стежки… Білі стіни зі снігу, туману й хмар відгороджують Антона від інших мешканців Притулку, і часом йому здасться, що всі вже пішли, а він залишився. І ніщо не заважає йому думати про це, про пустелю з ледь помітною стежкою, яка веде до Притулку, про тих, хто, можливо, наближається до Східних Воріт, і про те, чому в Старого кривавляться руки, як тільки хтось із прибульців підійде занадто близько до його серця…
Але досі ще не зима. Зграї птахів, що відлітають у ті краї, де природа ніколи не спить, сидять на мурах, відпочивають, п’ють воду зі струмків, об’їдають підмерзлі ягоди калини й терну, щебечуть. Їхні очі пильні, їхні крила міцні. Може, вони з того села, звідки родом Ізидор, син священика?