Те місце, де він перебував зараз, було ніби пограниччям. Там, унизу, поволі зникали спогади, не боліли рани, там ніхто не цікавився тим, що привело його до Притулку, і там він змирився б з тим, що
НАСТУНЯ ЗАГИНУЛА, КОЛИ РОЗБОМБИЛИ ПОТЯГ, ЯКИЙ ВІЗ ЇХ ДО ПАРИЖА, А ЙОГО, НЕПРИТОМНОГО, ВРЯТУВАЛИ У ШПИТАЛІ, І САМЕ ТОМУ, ЩО ЗАЛИШИВСЯ БЕЗ НАСТУНІ, ВІН ПОТРАПИВ ДО ПРИТУЛКУ.
І таким великим був його подив через те, що з пам’яті зійшов туман, що замість болю він відчув полегкість. Не треба покидати Притулок, щоб шукати Настуню, бо її немає вже у тому світі. Той світ без неї ― ніщо, аморфний клубок ворожнечі, лукавства, беззахисності і відчаю.
…На пагорбі майже не залишилося хмизу, щоб розпалити вогонь і гріти над ним руки, коли Джон Сміт зрозумів, що пройшов якийсь відтинок свого життя у Притулку й наблизився до нової межі. Хтозна, може, за нею будуть інші межі. Не те щоб пагорб із капличкою втомив його. Просто він упокорився владній і неминучій зміні пір року. Не так, як у дитинстві, коли в холоднечу дужче хотілось їсти і батькові побої ставали болючішими. А коли він нарешті утік, залишивши позаду дитинство, яке не пізнав по-справжньому, то пори року злилися для нього в якусь жовто-сіру каламуть, бо не було над ним неба, ні синього, ні чорного, ні рябого.
Дарма Писар Східних Воріт Притулку дивувався, чому, звівши стіни, Джон Сміт не квапиться до снігу збудувати дах. Але тут нечасто ставили питання. Антон міг собі дивуватись, а Джон Сміт, усе ще не бажаючи перейти в стан зимової облоги, тяжко застудився І зліг у тій самій кімнаті, в якій оселився, прийшовши до Притулку. Ось що марилося йому під час хвороби ― ніби приходить до нього Лікар Яків, з яким він познайомився наступного ранку після прибуття, схиляється над ним, вкриває чоло мокрою ганчіркою, кладе йому на груди сірого м’якого кота, і той кіт, страшенно муркочучи, вмощується й засинає. І в грудях перестають рватися струни… мариться йому велика спрага, яку він намагається згасити цілими ріками; без кінця п’є і не може вгамувати спрагу. Аж раптом прозріває ― чому: просто він ще не знає, чого чекає від Притулку, бо та кімната, у якій він провів останні два роки, дивлячись у стелю, і ця, де він зараз лежить навзнак, перебувають в одній точці простору, на одній площині, а час не слід переоцінювати, його не існує в цьому клубку, сплетеному з безлічі світів, і ніхто не годен висмикнути бодай ниточку з клубка, який шалено котиться з гори…
І мариться йому інший Притулок, про який він майже не здогадується: сонце, котре ніколи не заходить, вільний політ над лісами і ріками, та щось, що робить його невидимим, бо він розчинився у світі; так, він був розчинений і в іншому світі, в якому нищив тих, на кого вкаже палець: як дві сторони дзеркала ― одна прозора й глибока, інша темна і пласка ― і, не зумівши роз’єднати дві сторони, він розбив дзеркало кулаком, й гострі скалки вп’ялися йому в очі, і в усе тіло і мариться йому, як над ним схиляється Старий і каже:
― Сенс життя ― у пізнанні. Хто багато страждав, той мусить пізнавати світ ззовні, стати вічним блукачем, як я.
Джон Сміт аж засміявся. Старий казав якусь нісенітницю. Хіба можна назвати блукачем того, хто цілими днями гріється біля вогню, не встаючи з крісла?
― Це ― як спрага, яку не вгамуєш, ― продовжує Старий, ― твоя спрага.
― Як моя?
― Так, твоя. Доки її не вгамуєш, доти не помреш.
Кіт важко тисне на груди, а з кутка променіє світло, затьмарюючи постать Старого. І він бачить Мадонну, яка співчутливо дивиться на нього. Вона не така вже й молода, не така вже й гарна, але хоче, щоб її дитина була щаслива. Мати і дитина утворюють замкнуте коло, звідки пульсує тепле світло. Так, йому треба вибрати блукання, щоб спостерігати відблиски чужої любови. Але зараз він втомлений і байдужий, та й Мадонна не його пригортає з такою ніжністю.
Насправді це не той Старий і не та Мадонна. Це їхні відображення на осколках розбитого дзеркала.
Поки Джон Сміт хворів, до Притулку прийшла дівчинка-семиліточка. Мабуть, пізня осінь не дуже зручний час для подорожі, але спорожнілий незатишний світ частіше змушує шукати прихистку. Антон був трохи здивований, побачивши за ворітьми дитину. Взагалі, діти рідко знаходили сюди дорогу. Дівчинка була худенька, синьоока і дуже відважна. Вона одразу запитала:
― Це ― Притулок?
― Так, ― трохи розгубився Антон.
― А тут багато дітей?