А Старий дрімав собі у кріслі. Його кістки гриз осінній біль, й він прислухався до нього, поки Марфа готувала мазь. Не хотілося, щоб Лікар знав про це, бо його ліки могли не допомогти, а Марфина мазь допомагала завжди.
Той біль з’являвся лише для того, щоб нагадати про існування болю поза межами Притулку. Тисячі старих чоловіків та жінок, самотніх, нікому не потрібних, занурюються зараз у глибину болю, спричиненого осінньою вогкістю, чекаючи смерті й водночас лякаючись її. Це повільне згасання було б легшим, якби не жаль за тим, чого не вдасться зробити, і на що вже не стане сили. Це згасання було б приємнішим, якби супроводжувалося згасанням свідомості, поверненням до рослинного життя і непомітним зануренням у землю. Зі старими людьми відходять мудрість, досвід, прозріння. Можливо, так і треба, щоб кожне покоління зникало, нічого не навчивши наступне. Не було б тоді Притулку, бо мудрість не чинить кривди й цінує час як мить, котра завжди вічна. Біль робить людину милосерднішою, і якби ніхто не відчував його в Притулку, хто б насмілився сюди прийти, сподіваючись забути біль власний?
Це правда, що досі ніхто не сказав: «Я не таким уявляв собі Притулок». Його, Притулок, треба створити: як створили Лі, Антон, Марфа, як намагається той сердега. Джон Сміт, прилаштовуючи старі руїни до себе, замість того, щоб забути про них. Утім, він має досить часу, аби це збагнути.
Або Лікар, який втік від Диявола і давно ним забутий. Йому важко знайти у собі Притулок, не знаючи ціни власної душі. Чи той хлопчина, що зараз тішиться паперовим драконом, ― чи буде завжди ним тішитися?
У кожного ― свій Притулок, великий або малий. Не хочеться вигадувати інших слів, проте усі ці притулки ― різні.
Глянеш їм у очі ― обов’язково знайдеш біль. Бо то людські очі. Вони не можуть бути холодні й чисті, як очі Бога, котрий не має минулого і ніколи не повертається назад. Ці люди гадають, що вони шукають істину, а насправді ― способу повернутися назад. (І я колись повернуся назад!) Шкода, що не можна взяти із собою Притулок і поставити наче намет у пустелі, чи на роздоріжжі, чи на площі якогось міста. Щоб більше людей втрапило до нього. Хай би спочили часину…
Здасться, таке вже було колись. Та й чи є щось нове на світі?..
І Старий, позіхнувши, задрімав, бо вітер змінився і несе із собою снігові хмари. Може, вони злякаються дракона і повернуть назад? «Чи всі дрова порубані?» ― подумав він і заснув.
Лікар зняв кота з колін, поклав на ліжко. Той спросоння зачепив його кігтем.
― Тихо, тихо! Спи!
Яків підкинув у грубку кілька полін, щоби було тепліше. Дракон якраз пролітав над подвір’ям, але з невеликого вікна, запнутого фіранкою, він не міг його бачити. Та хіба це мало якесь значення? Дракон летів не тому, що хотів похизуватися. Він був лише знаряддям у руках Лі, який тримав мотузку ― і відпустив.
Джон Сміт скрикнув, бо Лі раптом кудись зник.
Дивлячись услід дракону, Сміт пожалкував за ним. Вітер розшматує дракона, як тільки той повернеться проти нього. І вже не зможе літати. Джон спіймав себе на думці, що думає про паперову забавку як про живу істоту, хоча й Лі вважав так само. Усе, створене руками, уподібнюється до живих створінь і вміє повторювати думки майстра. Лі знав давню науку співжиття людини і речей, тому в Бібліотеці усе, крім книг, було зроблене його руками.
Але повернемося знову до Джона Сміта. Стежачи за драконом, який літав над Притулком, ніби хизуючись своєю пишнотою, Сміт угледів на стежці, що вела від Східних воріт дві постаті ― меншу й більшу. В одній він упізнав Писаря Антона, а друга виглядала чи то на дитину, чи то на карлика. То міг бути і карлик. Бідолахам доводиться чимало терпіти у тому світі. Джон Сміт знав одного з них, Сільвера, винятково потворного горбаня, який ходив від будинку до будинку, продаючи голки, нитки, олівці, надувні кульки, й не раз діставав від хлопчаків каменем у спину. Дивно, але голова у нього була зовсім сива. Якось він зник з містечка назавжди. Казали, що ніби його зіштовхнули з греблі, де Сільвер часом перепочивав. Маленькі ноги втомлювалися, нелегко було носити водночас на спині горб і клунок з товаром. Жив Сільвер у Мейєрової вдови, трохи несповна розуму. Сміялися з її слів про пожильця: «Та хіба я знаю? Певно, відлетів з дикими гусьми!»
Через це Джон Сміт довго не міг купатися в річці. У сплутаних мертвих водоростях, що огортали каміння, йому ввижалися сиві патли Сільвера. І коли він кричав ночами, ніхто не заспокоював його. Батько спав мертвим п’яним сном. Джон Сміт не вірив, що горбань міг полетіти. Той був, як усі у містечку, карликом душею. І те, що він зник, могло означати, що йому набридло таким бути, а могло означати і щось інше.