А там поширилися чутки, що двері Притулку відчиняє людина, яка покаже, де вмитися з дороги, поїсти, заснути приємним сном втомленого подорожнього. Тільки й усього.
…На ранок ніхто не пам’ятав, чи була та дівчинка, чи ні. Білий Пташок побував у сні кожного і стер усякий спогад про неї. Чомусь це було потрібно.
Останній Лікарів сон закінчувався словами: «Тебе нема у майбутньому. Як же та існуєш?» Він аж заплакав, щойно прокинувся, від великого болю серця. І навіть перший сніг не втішив його переміною в природі. Лікар намагався згадати, чому сніг випав і чому він білий.
Він притулився чолом до шибки й дивився, доки той погляд і не став білим від снігу, а тоді вийшов надвір. Сніг ліг йому на плечі, він вдихнув білий колір, і той опустився до серця, яке зразу перестало боліти. Лікар озирнувся і не побачив за собою нікого, хто б записував на снігу все, що він думає і робить. Звичайна річ для того, кого немає у майбутньому.
Потім бачили лише сліди його незграбних недоглянутих черевиків, що можуть не пережити цієї зими, а поруч сліди котячих лапок. Антон першим прочитав ці сліди. Спочатку Лікар ніби йшов на прогулянку. Лікар пройшовся над річкою взад-уперед, а тоді швидко став спускатися в Долину.
Коли стало зрозуміло, що Лікар більше не повернеться, Марфа взялася прибирати його кімнату, де залишились усі речі. Випадково зазирнула у дзеркальце для гоління і здивувалася, не побачивши у ньому обличчя Лікаря. Так, ніби він мав залишити там своє старе обличчя.
На сліди ходили дивитись Ізидор і Джон Сміт. Пригріло сонце і сліди зникли. Старий, Марфа і, звісно, Лі знали, що ніщо не зникає у цьому світі. І те, що Лікар пішов несподівано, разом з першим снігом, не здивувало їх. Коли людина раптом відчуває, що її тут немає, вона з’являється в іншому місці.
Антон налаштовувався на зиму: дорубав дрова, поскладав їх під навіс, лущив вечорами квасолю і горох. А вечори були довгі. Він не знав іншого життя і тому не міг нудьгувати. Та й, як сторожовий пес, мусив бути чуйним: не запливати надто далеко й на хвилях марень чи снів, щоб почути поклик нового прибульця і допомогти йому увійти до Притулку.
Зникнення Лікаря трохи вразило його, хоч їм зрідка доводилося розмовляти, і розмови були такі собі. Спогадами про той світ з ними взагалі ніхто не ділився. Усі хотіли якнайшвидше забути про його існування. А втрата Лікаря не була важкою в професійному розумінні. Кожен лікував себе сам.
Мине багато часу, перш ніж Лікар вийде через Західні Ворота Притулку, якщо ті справді існують. Може, це лише витвір уяви. Лі казав це і про Східні Ворота. Дивна, незрозуміла думка! У реальності Східних Воріт Антон не сумнівався: їх можна було бачити, торкатися.
Зі смутком згадував Писар Антон тепле літо, запах розквітлої липи, гудіння бджіл, ночі, коли він спав просто неба й дивився на зорі. Але коли подумати, зима ― це затишок, приємне відчуття, що все зроблено, що ти захищений від негоди. І можна відпочити разом із землею.
Усе влаштоване мудро. І те, що осінь переходить у зиму, і те, що Лікар пішов, і те, що часом неврожай чи хвороба, і те, що Притулок час від часу занепадає і безлюдніє, бо йому теж треба відпочити. І навіть те, що він, Антон, не завжди буде Писарем Східних Воріт, а його сила переллється в щось інше…
Лагідно світився вогник свічки, потріскувала остання купка дров у печі, й Антон засинав із мирною дитячою усмішкою на устах. Він мав усе, що було йому потрібне: знання, їжу, тепло. А те, чого не мав, було непотрібне. Звідки Антон міг знати, що такого життя прагнули всі філософи того світу, але їхні думки зазвичай розходилися зі способом життя. Та й внутрішньої свободи досягали лише одержимі, дехто з них знаходив дорогу до Притулку, як-от Лі. Антон ніколи не наважився спитати, де книга, в якій записано життя самого Лі. Надто вже був він несміливий, тактовний, як і личить Писареві Східних Воріт, який проводить прибульців у інший світ. І не бере за це плати, як роблять усі перевізники, у тому числі й Харон. Який би то був тягар, якби Писареві платили розповідями про своє життя. А тут не треба було ні відвертості, ні щирості, ні виправдовувань, ні докорів сумління. Вони тут нічого не вартували. Притулок ― це місце, де тобі дають спокій, не випитуючи, хто ти і які твої наміри. Якщо ти знайшов Притулок, значить, ви потрібні одне одному. Той, хто виходив Західними Воротами, безпомильно вгадував тих, хто повинен був увійти через Східні Ворота, хоча між цими людьми існувала суттєва різниця.
Десь серед книжок Лі існує й така, де написано, що могло трапитися з тими, хто не знайшов Притулку. Поки Лі запускає паперових драконів, ми можемо самі пошукати цю книжку. Вона може виявитися першою, сорок дев’ятою чи тисячною. Окремо, чи в зшитку з іншими. Лі посміявся б з нас: потрібна книжка знаходиться легко. Він простягнув би руку і взяв її просто з повітря, як брав яблуко чи паперову кульку. Треба бути таким, як Лі: вміти брати з порожнечі все, що тобі потрібне. Кожен з нас повинен виловити з порожнечі власну долю і спитати її; що було б, якби я не прийшов до Притулку?