― Того, чого ти хочеш, я не зможу тобі дати. А ти хочеш знати власне майбутнє!
Цими словами він завдав Антонові відчутного болю. Той побачив, який він зараз немічний і вразливий: неголений, з червоними від безсоння очима, жалюгідна істота, яка мерзне навіть у теплій хаті й боїться чомусь снігу. Відколи випав той третій сніг, він не залишав у ньому слідів, не пересипав у руках. Хоча й Лі пішов, слова залишилися тут і прогнати чи замінити їх іншими було б зараз неможливо. Лишалося самому покинути ці слова або перестати їх боятися. Побігти слідом за Лі і вимагати пояснення?
Проте Антон вчинив те, що зробив би кожен на його місці: залишився з тими словами наодинці, зате на порозі золотих дверей.
Чужі долі надто довго дотикалися до нього і врешті стали частиною його самого. Їх буде ще й буде, тих прибульців, пропахлих кров’ю, потом і страхом, і, хоча його вміння вдосконалюватиметься, чи витримає він? А якщо покине Східні Ворота, чи не розчиниться у засніженому краєвиді, як Лікар, стане ніким? Щоб стати ніким, треба збридитися власних тіла й душі, зректися їх. Та не так легко зректися тих, для яких ти є надією і опорою. Жорстокість тут є засобом, що не виправдовує цілі.
Зрештою, це ми так гадаємо, а не Антон. Ми просто читаємо книгу його майбутнього. Багато хто продав би душу дияволові, аби зазирнути в чиєсь чи власне майбутнє. Через те зроблено багато трагічних помилок. Однак найліпше вважати, що книги, у яких описане наше майбутнє, знаходяться на небесах і лише після смерти опиняються в бібліотеках.
Хоч як би там було, але Антонові залишаються золоті двері, через які він може пізнавати інший світ.
Усе в Притулку пов’язане між собою: вколе хтось палець, а в іншого, з ким не бачився уже давно, заболить серце. Прибульці не знають цього. Їм не дають путівників по Притулку, у кімнатах не висять правила поводження і розклад занять, і декому це спершу ускладнює життя, бо лінійне мислення опирається на певну систему. Притулок теж підпорядкований якійсь логіці, але мусиш пізнати її сам. Теорія не передує практиці в цьому випадку.
Коли Антон одужав, прийшла Марфа переказати, що Старий хоче його бачити. Вона перед тим провідувала хворого, якось навіть з Ізидором. Антонові дивно було бачити хлопця у себе в господі, адже для прибульців він був Писарем Східних Воріт, і тому вони сторонилися його, бо бачив він їх у тяжку хвилину беззахисності й розгубленості. Але Ізидор був іншим: радий кожному, хто заговорить до нього. Він потребував підтримки і це було нестерпно ― дивитися на нього. Тим, хто хоче побути наодинці із собою, такі люди завдають зайвих страждань. Антон гадав, що незручність у спілкуванні з Ізидором виникає через те, що він не знайомий з тим світом. І то була правда, хоча й не вся.
Отже, наступного дня Антон пішов до Старого не ним протоптаною стежкою. Старий сидів у своєму кріслі, огорнутий хвилями тепла. До вогню страшно було наблизитись, Антон знову відчув слабкість у всьому тілі.
― Синку, ― сказав Старий, коли зауважив його присутність, ― треба знайти одного чоловіка. Раніше він жив у Долині, а потім пішов кудись, втім, не знаю, чи пішов… Звати його Генріх.
Він заплющив очі, напружуючи пам’ять, а потім продовжив:
― Так, колись його звали Генріх, на прізвисько Кухар. Ти відшукаєш його і попросиш рецепт. Він знає, що маю на увазі…
― Коли мені йти? ― хрипким від хвилювання голосом спитав Антон.
― Завтра. На це може піти або багато часу, або мало. Це може бути близько або далеко. Ти можеш його не знайти. Розумієш, це ― як у казці. Ти ж любиш казки, синку?
― Так.
― Підеш тією стежкою, що веде в Долину. Питай усіх. І ще ось що. Зустрінеш Генріха, даси йому цю монету. Це буде знак, що ти від мене. Але без потреби нікому її не показуй.
Монетою було кругле золоте кружальце зі стертим різьбленням. Антона аж кинуло в жар: він згадав золоті двері.
― Слухай людей, пізнавай їх, але будь обачний. Ти знаєш, до чого це може призвести. Не загубися!
Уся складність полягала в тому, що ті, хто жив біля Східних Воріт, могли піти в Долину, але з Долини майже ніхто не піднімався до них. Спробуй іти проти течії: промокнеш до нитки, втомишся, словом, небагато втіхи з такої мандрівки.
У Долині можна було знайти кравця, шевця, теслю, мельника, ― мешкало там чимало різного люду. За Долиною було Містечко, а за ним ― великий ліс. Але й це не був увесь Притулок. Десь існувало дзеркальне відображення Східних Воріт ― Ворота Західні, про які існували різні леґенди, бо той, хто бачив їх, уже не бажав повернутися назад. То, безперечно, було незвичайне місце.
Як і Бібліотека Лі, котра існувала, щоб застерегти від повторення помилок, але, по суті, сама була колекцією марних спроб відшукати істину. Справжня бібліотека служить для розваги читачів, а ця розважала більше самого Бібліотекаря. Лі зразу бачив, кому яка книжка потрібна. Здавалося, він створював її з повітря, у якому, казав, містяться розпорошені елементи Всесвіту. Треба лише розташувати їх у певному порядку. Можливо, так воно і є. Але, напевно, у. тому світі Лі зазнав би чимало лиха з такою бібліотекою. Якби хтось задумав сам відшукати у ній книжку, то зазнав би розчарування. Колись знайшовся такий сміливець. Усі книжки, які він розгортав, мали порожні сторінки. А Лі стояв поруч і тихенько сміявся. Важко уявити його з Бібліотекою на спині, так саме, як Писаря Східних Воріт з Воротами на плечах, коли б вони надумали кудись піти. Із цього можна зробити один висновок: бібліотеки та ворота не конче потрібні в подорожах. Їх легко можна створити з повітря у будь-яку мить. Як інші речі чи краєвиди.