― Лі ― це небожитель, ― усміхнувся Ян. ― Він не такий, як ми. Для нього не існують ні Західні, ні Східні Ворота. Я люблю дивитися на його драконів, що часом пролітають над Долиною.
― Не так давно я бачив золоті двері й зумів їх відчинити. А ще раніше мені снилося, ніби я опинився в тому світі. Я ж знаю про нього лише з розповідей. Там було темно і холодно. Чи зможу я колись пережити щось подібне? Ось що мене зараз непокоїть.
― Звісно, ― знизав плечима Ян. ― Якщо йтимеш увесь час на захід, то коли-небудь потрапиш у той світ. Але не квапся! Як на мене. Притулок ― це лише острів посеред того світу. А твій сон пов’язаний з кимось із прибульців?
― Мабуть. Таке відчуття, ніби від моєї пам’яті відламався чималий шматок. І це було так боляче, так безнадійно…
― Еге ж, від цього можна й схибнутися. Я пережив колись щось подібне. Ніби падаєш у безодню. Але найтемніше, як кажуть, перед світанком. Душа збирає всі сили, щоб перемогти або вмерти. Тобі не завадить подивитися, що сталося з людьми, які колись увійшли через твої Ворота. Кожен з них знайшов Притулок і заслуговує за це на повагу. Від тебе нічого не залежить, бо двері може відчинити кожен. Ні, стривай! Відчинити двері ― це дрібниця. Головне ― що за дверима. Коли прибульці бачать твоє обличчя, воно не здається Їм чужим: трохи втомлене, але знайоме, бо воно з їхнього світу. Але водночас у ньому є щось від світу, в якому їм доведеться жити. Розумієш, не грізний ангел чи потвора, а звичайний чоловік. Ти ― такий, як усі ми, Антоне, і повинен це пізнати. Я ніколи не повірю, що Старий послав би тебе посеред зими просто так. Він хоче тобі допомогти.
― Так, я теж так вважаю, ― кивнув Антон. ― Буду шукати Генріха, доки не знайду.
― От і добре. Підемо завтра ще до одного чоловіка. А зараз час спати.
Якби ж то заснути було так легко! Півночі розтривожений Антон вів уявну розмову зі Старим, намагаючись щось йому пояснити. За вікном сипав сніг, стираючи всі дороги. Він здогадувався, що ранок виявиться мудрішим від вечора, і, незважаючи на негоду, вкаже, куди йти. Але чи легко побороти збурені почуття? Той чоловік, про якого казав Ян, добрий провідник Антона Долиною, теж немовлям потрапив до Притулку і виріс без матері. Вони одразу відчули прихильність одне до одного. Семмі з’явився на світ без ніг, але чудово давав собі раду. Весною він планував перебратися до Містечка і зараз майстрував химерний візок, що приводився у рух руками. Ніяковіючи, Семмі признався Антонові, що у Містечку живе жінка без рук, і він хотів би стати опорою для неї. І що вона, здається, згодна. Судячи зі слів Семмі, той частенько бував у Містечку.
― Ми, власне, й хотіли б дізнатися щось у тебе, ― сказав Ян. ― Нам конче потрібен Генріх на прізвисько Кухар. Може, він тепер не кухар, навіть не Генріх… Це, звісно, ускладнює справу.
― То ти живеш біля Воріт? ― перепитав Семмі, звертаючись до Антона. — Я ніколи там не був, ну, хіба вперше, чого не пам’ятаю. Це місце не існує для мене. Я вірю лише у те, чого можу торкнутися руками, побачити, понюхати чи покуштувати. Про Східні Ворота ходять різні чутки…
Ян нетерпляче засовався на лаві.
― Атож, чутки, ― чомусь зітхнув Семмі, ― які я не можу перевірити. Усе тому, що повертатися туди було б дивно, навіть негарно. Але це зараз не важливо… Ну, що ж, є у мене один спогад з дитинства… Коли я був малим, сидів якось коло дороги. Мій опікун Нестор садовив мене на травичці, щоб я дивився на людей, поки він працює на городі. Це та сама дорога, що веде до Містечка. Натомившись, я заснув. Люди завжди зупинялися коло мене погомоніти, розповісти казку чи пригостити чимось. Отож, коли я прокинувся, то побачив коло себе тістечко. Його запах збудив мене. Він був неймовірний. Виявляється, запах може змінити людину, перевернути всі її уявлення про світ. «Це тістечко впало з неба», ― сказав мій опікун, коли побачив і понюхав це диво. Інші ж, наші сусіди, пригадували чоловіка у солом’яному капелюсі, що йшов того дня дорогою і мав на плечах торбину. Смак, запах того тістечка я не забуду ніколи…
― Може, то був Генріх? ― перебив його Антон.
― Стривай, ця історія має продовження. Коли я виріс, опікун повіз мене до Містечка. Він хотів, щоб я побачив світ і обрав для себе якесь заняття. Пам’ятаю, того дня пекло сонце і я попросився у затінок. Опікун посадив мене на ґанку будинку, в якому ніхто не жив. І тільки-но я сів на дерев’яний поріг, почув знову отой чудовий запах. Розумієте, то був запах щастя…