Обличчя Семмі просвітліло, очі блищали.
― У тому запаху поєдналися сонячне тепло, щільники з медом, подушка, на якій сняться приємні сни, щось таке, чого я не зазнав досі. Я б порівняв це з любов’ю матері. Зрозумів, що моя мати дуже любила мене. Я теж її полюбив, дарма що ніколи не бачив. Опікунові я нічого не сказав, навіть не спитав, хто раніше жив у цьому будинку.
― Чому?
Семмі засміявся:
― Я не міг уявити, що колись Писар Східних Воріт шукатиме чоловіка, про якого нічого не знає, окрім імені й прізвиська. Чому ж ти не розпитав Старого краще?
Антон насупився:
― Сьогодні ж піду до Містечка.
― Так швидко! ― вигукнув Ян. ― Ми ще не всіх розпитали…
― Ні, з мене вже досить. Я пробув тут майже три дні. Якби тут жив Генріх, він би обізвався. Мені здається, це не той чоловік, який стане ховатися.
На це йому ніхто нічого не сказав.
― Ми ще зустрінемося, ― запевнив Антон. ― І хоч би що там було, я повернуся до Східних Воріт. Я їх не боюся. Мені там добре. Прикро прокидатися в чужому домі і їсти чужий хліб.
І на це знову ніхто нічого не відповів.
Сорок років Антон прожив біля Східних Воріт і тому залишився прибульцем. У тому світі є люди, які все життя живуть на вокзалі, зустрічаючи і проводжаючи потяги, сплять на дерев’яних лавках у почекальнях. Усе відбувається на очах свідків, які тут тимчасово, при світлі ламп, на протягах. Але навіть на тих станціях, зі стінами жовтого кольору зради і розлуки, є сади, куди можна іноді потрапити. Лягти теплої літньої ночі в густу траву і дивитися на зорі, що виблискують між листям яблунь. Ці сади ― то і є Притулок, життя у якому триває лише мить. А в миті нема місця для смерти. Хто прагне смерті, той покидає сад, сідає у потяг і їде їй назустріч. Але тому, хто кожен день бачить, як від’їжджають інші, бракує волі до мандрів. Це ― надто легко, їм залишається бачити інших, а це майже те саме, що їхати самому.
VIII
У дитинстві Антон так і не побував у Містечку. Хтозна, чи й сподобалося б йому там. Жадоба гарних речей може виникнути, коли ти втрачаєш близьких, вітчизну. У Притулку не вмирають, а отже, власність не має сенсу і стає тягарем. Ледь потрапивши сюди, прибульці охоче відмовляються від матеріальних благ. Це означає, що людині не властивий інстинкт власності, що вона не живе задля того, аби залишити по собі щось інше, крім спогадів. Лише думка має якусь вартість у Притулку, навіть не оформлена у слова. Тим, хто не жив у Притулку, це збагнути важко.
Містечко, як і увесь Притулок, створене з думок, несло на собі ознаки умінь, принесених з того світу, очищених новим буттям. Служило воно захистом від негоди, а не сховком від небажаних гостей. Майстри, що будували тут, дбали, щоб будинки не нагадували в’язниці для тіла й не викликали неприємних спогадів. Деякі з тих будівель мали по кілька сот років. Були тут одноповерхові й двоповерхові, з гострими і пласкими дахами, з помальованими фасадами й різьбленими ґанками, садочками і квітниками. Здається, усе.
Щодо Антона, то він не мав з чим порівняти це місто, та й була то не найліпша пора року. Швидко темніло і він жахливо змерз. А втома порозганяла всі думки по закутках свідомості. Йшов він так, як казав Семмі, головною вулицею, доки не побачив великого двоповерхового будинку з написом над дверима «Готель». Такий будинок легко було б побачити навіть у темряві, до того ж над дверима висів засвічений ліхтар. Готель ― це місце, де зупиняються подорожні, щоб відпочити, поїсти, розгледітися довкола і вирішити, що робити далі: залишатися чи рушати туди, де ти більше потрібний. Але готель ― це ще більше нагадування, що це не твій дім і ти мусиш рано чи пізно звідси вибратися, тому тут рідко затримувалися надовго. Готель ― це бліда, жалюгідна імітація Притулку, принаймні в очах самотньої розгубленої людини, яка прагне зупинитися назавжди, але неспокій не влаштованості жене її все далі.
Нічого цього Антон не знав, бо не жив ніколи в готелях ні в цьому, ні в тому світі, не відав про їхню жорсткість, невигоди, оголеність. Ні Семмі, ні Ян ― не пояснили йому, зрештою, що цей готель мав бути дещо інший, як і все у Притулку.
Антон без вагання відчинив важкі двері й переступив поріг. І тут з ним трапилося те, що буває, коли перетинаєш межі одного зі світів: мусиш бути готовим до змін, бо кожна клітина твого тіла і твоєї душі сполучається з новим оточенням. Поквапся, бо це оточення не прийме тебе.