У великій кімнаті було обмаль світла, і спочатку Антон почув слова, які призначалися комусь Іншому:
― Коли надходить осінь твого життя, готуйся і до зими, хоча вона може і не настати.
― Зима вже настала, Леонтію, ― озвався інший голос.
― А я й не помітив. Моє серце перестало битися ще вчора.
― Е ні, не так! Останню фразу треба вимовити тихіше, а після неї витримати паузу. Мовчання, Леонтію, це те, що не можна передати словами. Це ― не порожнеча, затям собі! Там немає місця для банальних фраз. Для цього й існує театр, щоб відкрити людям священну суть мови. О, до нас ще один актор прийшов!
Антон наблизився до великого каміна, коло якого сиділо двоє чоловіків ― старший і молодший. Антон привітався.
― Роздягайся і грійся, подорожній, ― урочисто мовив старший, коротун у камізельці. ― Що привело тебе в цю негоду?
― Там, власне, не негода. Трохи зимно, бо випав сніг. А привело мене бажання відшукати Генріха на прізвисько Кухар. Я вже третій день шукаю його, але ладен шукати скільки завгодно.
― Зазвичай ми не цікавимося, хто що шукає. Це ― давня формула вітання зі старих п’єс. Я ― господар цього будинку для подорожніх, Леонтій. А це ― мій гість, Амброзіус, мандрівний режисер.
― Мене звати Антон, Писар Східних Воріт.
Запала мовчанка, схожа на ту, суть якої щойно пояснював режисер.
Амброзіус кашлянув:
― І давно ти там?
― Писарем ― уже років з двадцять. А біля Воріт прожив усе життя.
― То нічого! ― махнув рукою Леонтій. ― Ласкаво просимо! Будеш другим моїм постояльцем. Узимку люди не люблять мандрувати.
Антон одразу відчув ― щось негаразд. Це його дуже збентежило.
― Кажу, то все нічого! Сідай, скоро звариться вечеря.
Господар потягнувся до казанка, де щось тихо булькало. Амброзій мерзлякувато повів плечима, ховаючи шию в рудий шарф.
― Я от ходжу повсюди, ставлю вистави, щоб розважити людей. Сьогодні тут, завтра там. Час минає, але для того, хто рухається, минає непомітно. Коли не бачиш дзеркала…
Обличчя його було густо помережене зморшками, наче кожна роль залишила на ньому карб.
― Звісно, не в молодості річ, а в тому, що не кожна роль мені під силу.
― Скільки разів ми зустрічалися, ― втрутився господар, ― а я ніколи не вгадаю, чи це твої слова, чи репліки з якоїсь п’єси!
― Коли вимовляєш їх щиро, яке це має значення, Леонтію?
― Мабуть, жодного, ― згодився той.
Густа юшка з городини була дуже гарячою і смачною. Антонові, який усю дорогу до міста мріяв про те, щоб зігрітися і завершити день сном, сподобалося сидіти за столом, близько від вогню. Він сам приходив тепер до людей, а не вони до нього. І щоразу помічав, як люди розгублювалися, коли дізнавалися, хто він. Не впізнавали його ніколи, хоч проходили через Східні Ворота і він вів їх до Старого і Марфи, що знали, як їм зарадити. Ніби у нього не було обличчя. Щоправда, воно не належало до тих, що запам’ятовуються: нічого не вирізнялося на ньому. Але, певно, річ була в тому, що ніхто не дивився йому в очі. Для прибульців із того світу це було все одно, що заглянути в обличчя смерти, тільки ще страшніше.
Антон міг би назватися кимось іншим і загубитись у Притулку, але ніхто не порадив йому це зробити. Коли ти хтось, тобі важко стати кимось іншим, а коли ти ― Писар Східних Воріт Притулку ― це майже неможливо.
Нічого не довідався Антон того вечора в готелі. Єдине запитання застрягло в його свідомості, коли він ліг спати в холодній просторій кімнаті на другому поверсі, ― «чому?» Так, ніби не було нічого важливішого. Чому його бояться, чому він викликає почуття відрази? Там, у Долині, його оберігав доброзичливий Ян. І він не помітив тоді нічого особливого.
Антон довго не міг заснути від холоду й суму, нагадуючи дитину, яка уперше зіткнулася з тими, хто її не любить. Світ стає небезпечним для неї, втрачає гармонію, барви блякнуть. Дитина боїться робити те, що робила колись не замислюючись.
Не менш стривоженими були Амброзій з Леонтієм. У них теж було своє «чому», і вони не насмілювалися запитати постояльця. Лише він може відповісти, і якщо раптом зникне вранці, вони ніколи не довідаються, що їх чекає.
Ці два запитання можуть зіткнутись, як птахи на льоту, і впасти мертвими. «Містерія зими», яку Амброзій збирався поставити у Містечку, заангажувавши першим господаря готелю, отримала поштовх у зв’язку з приходом Антона і вийшла з-під контролю режисера. Роки перебування у Притулку розгладили рубці пам’яті Амброзіуса, лишивши лише один-єдиний ― втіху від гри, хоч та гра колись знищила йому долю і щастя. Але дала навзаєм чисту радість творця, який, немовби ювелір, шліфує слова, ситуації, образи. Амброзіус умів перетворювати потворне на прекрасне, хоча у тому світі частіше буває навпаки. І ось цієї ночі чиста радість творчості була затьмарена страхом.