Що ж, власне, трапилося? Про це Антон дізнався наступного ранку, коли зійшов униз і ґречний господар запропонував йому поснідати яєчнею, кавою і молоком. Амброзіус при денному світлі аж наче змалів і зморшки стали ще помітнішими на його лиці. Антон збирався сьогодні шукати Генріха. Господар і режисер теж були налаштовані на бойовий лад, хоч мали тяжку ніч перед тим.
― Надовго до нас? ― спитав Леонтій. Ці прості слова далися йому нелегко. Він мусив їх вимовити наче байдуже, нічим не виказуючи тривоги.
― Не знаю, ― посміхнувся Антон. ― Якщо сьогодні щось довідаюся, то одразу піду. Учора я забув спитати… Семмі з Долини, той, що без ніг, казав, що ви маєте книгу, до якої записуєте прибульців.
― Постояльців, ― виправив господар.
― Так, постояльців. Чи міг би я подивитись її?
― А можна дізнатись, для чого?
― Я ще вчора казав, що шукаю одного чоловіка. Шукав у Долині, а тепер у вас. Якщо не знайду, то піду далі. Власне, то не мені він потрібен. То Старий просив мене знайти. Знаєте Старого?
Господар і Амброзіус кивнули. Останній відклав виделку:
― А… потім що? Коли знайдеш того чоловіка?
― Повернусь додому, звісно, ― мовив Антон і аж зітхнув, згадавши затишну хатинку коло Воріт.
― Це неможливо! ― з болем вигукнув Леонтій. ― Або ти не є Писарем Східних Воріт, або тобі затьмарився розум…
―…або приснився сон, ти встав і пішов шукати якогось чоловіка, ― закінчив Амброзіус.
― Я кажу правду.
― У Притулку задля рівноваги існують чорне і біле, брехня і правда. Доведи, що ти кажеш правду.
― Навіщо?
Але очі обох горіли так зловісно, що Антон витяг з кишені золоте кружальце, яке досі нікому не показував.
― Оце дав мені Старий! Коли я знайду того чоловіка, маю віддати цю річ в обмін на іншу.
― У Притулку немає грошей, ― через хвилю заперечив господар.
― Це не гроші, ― відрізав Антом і сховав золото до кишені. ― Це ― знак. Нічого я вам не буду доводити. Я хочу швидше впоратися з цім ділом і повернутися додому.
Він говорив тепер впевнено, бо помітив, що золото справило на обох враження.
― Покажи йому ту книгу, Леонтію. Вибач, друже, але досі тут не спинявся жоден Писар Східних Воріт.
―Чому?
― Бо коли Писар покидає Ворота і приходить до міста, нам усім кінець. Тобто це означає, що ніхто не тільки не зайде до Притулку, але й не вийде з нього.
― Як це? ― не второпав Антон.
― Бо й Писар Західних Воріт покидає свої.
― Чому?
― Ти мусив би це знати.
― Мене попросив Старий. І він знав, що робить.
― Небезпечно вирушати в мандрівку, керуючись чужим розумом. Це може коштувати нам усім. А ти ще й прикидаєшся дурником!
― Перестань, Амброзіусе! ― втрутився господар. ― Тут щось не те. Я згадав цього хлопця. Коли я увійшов до Притулку, він повів мене через сад. Тоді була осінь і яблуко само впало мені під ноги. Він дозволив мені взяти його собі. Пам’ятаєш, Антоне, що ти сказав тоді?
― Не пригадую, але я дозволив би вам набрати яблук скільки завгодно.
― Ти так і сказав. Але мені вистачало й одного яблука. Ось твоя книга, Антоне. Навіть якщо Притулку кінець, я не порушу гостинності. Якщо ти прийшов сюди без страху, то й нам нема чого боятися. Ми допоможемо тобі. Хто цей чоловік?
― Можливо, він записаний у цій книзі. Можливо, він ходить у солом’яному капелюсі і роздає тістечка дітям, що сидять при дорозі. Можливо, це хтось із вас, тільки не хоче признатись у цьому. Або він уже покинув Притулок. Я шукаю людину, якої ніколи не бачив. Звати цього чоловіка ― Генріх на прізвисько Кухар.
― Присягаюсь, це не я, ― признався Леонтій.
― І, звісно, не я. Слухай, Антоне, ти мусиш знайти його якнайшвидше! Це дуже важливо.
― Хто я врешті-решт?! ― вигукнув Антон. ― Кожен може відчинити двері так, щоб не злякати прибульців, хоч вони пережили стільки, що їх важко злякати. Найгірше, що тепер я з кожним днем віддаляюся не тільки від Східних Воріт, а й від себе. Я й справді можу не повернутися…
― Він боїться! ― значуще сказав Амброзіус. ― Зі страхом у серці ти нічого не знайдеш, це правда. Твій страх спершу зруйнує Притулок, а тоді вже тебе. Ти ― не такий, як ми. Кожен прибулець боїться. Буває, минуть роки, перш ніж страх відпустить нас. Але й тоді немає певності, що він не вчепиться знову і не змусить втікати. Я був божевільним, коли потрапив сюди, а божевільні потребують руху. Це ― єдині їхні ліки. Я вже багато років ходжу й розважаю людей. Їм від цього краще розкриваються очі, і вони починають цінувати те, що мають і що матимуть колись. Для людей дуже важливо, коли їх слухають. У тому світі їхнього голосу ніхто не чув, бо він був слабким. У тому світі я не міг би цього робити, бо він ― місце смерті. І Притулок не дав забуття, але ніхто тут не хоче признатися, що йому боляче чи страшно. І знаєш чому, Антоне? Бо він має час, аби цей біль витік з нього по краплі. Стільки часу, скільки потрібно. Море! Але в тебе мало часу, щоб знайти Генріха. Він ― не твій біль. Може, ти вже сьогодні його зустрінеш…