— Дозволь запитати, — сказав Нестор, усе ще не випускаючи з рук порожнього гніздечка, — чому це так важливо для тебе? Що ти хочеш зробити з Притулком? Він змінився відучора. Я вийшов уранці й помітив, що сніг падає. А він не повинен був падати при таких прикметах. Я хотів піти з малим та Йосифом до міста.
— При чім тут я? — аж розсердився Яків. — Я, власне, не збирався йти. Мене намовив Симеон, що живе на березі озера. Сказав: піди по слідах, розпитай людей, але не мордуй себе здогадами. І що з того? Сніг, мабуть, знищив усі сліди, а ніхто нічого не знає…
— Ти не так мене зрозумів, або я розучився говорити. Послухай, Писарю, може, не слід тривожити отих трьох? Може, вони цього не хочуть? Ти ж не випитуєш людей, які до тебе приходять? Ти ж справжній Писар?
— Я чекаю, що вони мені розкажуть самі.
— Ось бачиш. І тут так треба робити. Може, ти волів би, аби тобі виливали душу?
— Ні-ні! — вжахнувся Яків.
Він сам ніколи не був з кимось відвертим, бо нікого не цікавила його особа. Лише батьки хотіли знати, що в нього на душі, аби вчасно знищити небезпечні прояви, які могли б поставити під сумнів їхні священні принципи. Але цей чоловік виявився ще гіршим: не бачив його обличчя, але бачив душу. І вона була йому байдужа. Яків не хотів продовжувати розмови. Треба було йти геть.
Нестор мовчав, та коли Яків поворухнувся, заговорив ніби до самого себе, як це буває з відлюдниками:
— Зимою я чекаю весни — весною тужу за осінню. Як ти гадаєш, коли найкраще звідси піти?
Голос його став лагіднішим. Цей чоловік ніби складався з двох частин: однієї твердої і холодної, як лезо ножа, а іншої — м’якої, делікатної. Такі люди, знав Яків, легко розчаровуються.
— Восени, — відказав Писар, подумавши, що до неї найдальше. — Правда, це не означає, що потрапиш там теж у осінь. Невідомо, куди взагалі потрапиш!
— Чому невідомо? — здвигнув плечима сліпий. — Із одного життя в інше.
— Ну, звісно. Вибач, але мені пора йти.
Нестор промовчав. Стало враз дуже тихо. Одна свічка почала чадіти і згасла. Яків подумав, що не варто знімати нагар, бо сліпому не потрібне світло. Він знав, що нічим не засмутив Нестора: той любив власну самотність, як і кожен в Притулку. Принаймні, тут від цього більше не страждають.
Писар став на ґанку. Небо було ще світле, трохи зеленкувате, і на ньому з’являлись перші зірки. Та й сніг білів. Восени ночі найтемніші. Чому він, власне, сказав про осінь, не уточнивши якої, ранньої чи пізньої, бо вони зовсім різні за настроєм? Натомість зима — втомлива і одноманітна. Тому посеред неї влаштовують різні свята. Різдво, наприклад.
«Ти прийдеш до мене», — подумав Яків із якоюсь сумною зловтіхою. Усі ті люди, яких він стрів сьогодні і ті, яких зустріне завтра, бачитимуть у ньому лише Писаря, майже священну істоту, яку не можна оминути ні злу, ні добру, ні другові, ні ворогу. Писареві Східних Воріт пощастило більше: він має видаватися щонайменше благодійником. Добрим у цій мандрівці було вже те, що Яків перестав на часину бути Писарем і встиг відчути, як це знати, що ти повинен колись відійти. Відчув це поруч з тим сліпим і смертельно хворим чоловіком, який щохвилі мінявся, як небо при заході сонця, і думки його лежали так глибоко, що ніхто не зумів би їх підняти на поверхню. От тобі й спокій, друже Симеоне, ось тобі ясність…
Перед Яковом простягалась одна-єдина стежка, яку він проклав разом з ковалевим сином, та він міг йти куди завгодно. Все одно уночі не знайдеш дороги додому. І доведеться зустріти схід сонця в снігах. Зненацька з хатини долинув спів. Яків стояв під небом, всіяним зорями, втративши відчуття часу, і вслухався у слова пісні, яку співав той дивний чоловік, байдужий до того, чи чує його Писар Західних Воріт Притулку. Однаково, вони ще зустрінуться.
Позаторішнє пташине гніздечко розсипалось на порох разом зі вплетеною в нього сивою волосиною. Яків не бачив того: просто уявив. До горла йому підкотився болючий клубок, і він пішов геть, помалу видихуючи з себе вогкість землі. Яка це розкіш — безлюддя, свобода і дарована небом чистота! Поступово звільнюватись від думок, можливо, уперше в житті насолоджуватись невідомістю і бездоріжжям.