На ранок він опинився у місті, хоч не йшов туди. Очевидно, це й було місто Самотнього Короля, до якого усі прямували. Це означало, що в Притулку існували ще й інші міста. Притулок був цілою країною, а проте ніхто не називав його країною, бо, зрештою, нею не правив ніхто. Ніхто не прагнув поневолити цей край, бо ж його не навіть не позначили на картах. На всіх, крім однієї — карти свідомості, де могла реалізуватись потаємна мрія кожного: знайти абсолютний захист. Вона реалізувалась, і тоді перед очима поставав Притулок. Усе збувалось. Був це не дім, не закуток, не нора, а велетенський простір із селами, хуторами, і навіть містами, щоб кожен почував себе вільним. Притулок без свободи — це в’язниця, у якій час минає дуже швидко.
Отже, Яків прибув до міста Самотнього короля. Там ніби зупинився час, і в архітектурі панував старовинний стиль, що нагадував чимось романський: добротні, затишні будинки без непотрібних прикрас, наче прикриті чиїмись долонями, що оберігають тендітне життя, відчуваючи пульсацію крові. Це не означало, що місто збудували багато століть тому. Просто воно відповідало потребам тих, хто жив у ньому, а потім відходив, не завдавши жодної шкоди ні місту, ні іншим мешканцям. І Яків замилувався цим прегарним тихим містом, у якому всі ще спали. Одне, що видалось йому незвичним: довкола міста не було муру. Воно знаходилось у западині з пологими схилами, і Писар бачив його дахи, засипані снігом, згори. Це місто можна було обійти за годину, бо ж людей мало вистачити ще й на інші міста. Але й тут були вулиці, площі, навіть парк, і на його облаштування мало піти чимало часу, аж стільки, щоб виникли леґенди про заснування цієї форми людського співжиття. Як згодом дізнався Яків, мешканці мали одну гіпотезу про походження свого міста, яка не пасує до Притулку, — історичну. Людину, що відшукала на карті свідомості таке місце, як Притулок, не цікавить його історія. Тут навіть час особливий. Ти наче спочатку кружляєш на одному місці, заплющивши очі, а коли зупиняєшся, то час і простір уже інші. Так часом музика заводить у невпізнаване місце, звідки важко повернутись хоча б куди-небудь.
Щось схоже відчував Писар Західних Воріт у місті, яке, здавалося, населяли невидимі істоти, а понад ним витав гіркуватий дим вчорашнього вогню, що не встиг вистудити помешкання. На вікнах висіли чисті білі фіранки, а подекуди зеленіли вазонки. Люди досі спали, заколисані снігом, по якому Яків брів через силу, бо ж цілу ніч ішов. Йому здавалось, ніби він дивиться фільм, і той фільм щойно почався, а тому треба набратись терпіння. Але попри все його свідомість була ясна. Він знав, що місто належить до Притулку, а тому воно не схоже на жодне інше місто з того світу. Тут ніхто не народжується і не вмирає, а отже, нема вкорінення поколінь, і самих поколінь теж немає. Але нема й злочинів, і болю від несправедливості. «Небесне місто», — прошепотів Яків і подивився угору. День заповідався ясний, але не настільки теплий, щоб неторкана білизна снігу перетворилась на бруд.
Яків не знав, куди йому йти і до кого, бо досі не побачив жодної живої істоти. Він боявся, що місто незабаром закінчиться. Але за рогом вулиці, що не мала таблички з назвою, зрештою, як і всі вулиці цього міста, йому нарешті стрінулась дівчина, закутана в бузкову шаль, що мітлою змітала сніг зі сходів будинку. Щось видалося йому не так, але він не знав що. Яків привітався:
— Доброго ранку!
І дівчина застигла. Вона тримала важку мітлу однією рукою, й чекала, мабуть, що він скаже ще щось, однак Яків розгубився і залишив її в тому чеканні. Він давно вже не бачив молодих жінок. Краще, аби вона сама продовжила розмову, чи бодай посміхнулась. Дівчина дивилась йому вслід і Яків відчув аж наче слабкість в ногах. Він звернув у іншу вуличку, вузьку й коротку, де знайшов криницю, оточену круглим муром із дахом, а трохи віддалік великий камінь, де нарешті зміг сісти. Він не сідав відтоді, як покинув землянку сліпого Нестора, тож був вичерпаний до краю. Під час блукань вночі, в цілковитій самотності, до голови приходили різні фантастичні думки, але тепер усе погасло. Зараз він подумав про дівчину з її дивною незґрабністю: так рухаються на землі птахи, котрі більшу частину життя літають. Його втомлені очі й мозок не могли впоратися з цим образом, відігнати його геть. «Трохи перепочину, — вирішив Писар, — а тоді піду». Йому вже не хотілося розпитувати, та й нагода стрінути тут когось із знайомих теж не тішила. Він боявся побачити подив на їхніх обличчях, бо Писарі мають пильнувати свої Ворота. Це їхня служба, на яку вони погодились. І коли вони не можуть більше служити, то повертаються у той світ. Довідавшись, хто він, люди занепокояться. «Не покидай Воріт, Писарю, — читав він у одному незакінченому каталозі, куди невідомий Писар часом записував ще й власні думки. — Пізнавай Притулок, стоячи коло Воріт». Але кожен з писарів час від часу мусив іти шукати те, чого не було біля Воріт. «Скільки ж я оце блукаю?» — намагався пригадати Яків, але раптовий сон зморив його коло криниці під засніженим дахом. За ніч вода очищалася, відновлювалась і сьогодні ще ніхто не ні дотиком, ні звуком не порушував темної спокійної поверхні води, що на такій глибині ніколи не замерзала. Знайшов Писар це місце випадково, бажаючи звернути з головної, як йому здавалось, вулиці, хоча незнайомцю важко вгадати, яка вулиця важлива для тутешніх мешканців, а яка — не дуже. Зрештою, Притулок теж не має центру, столиці, бо тут центр — усюди.