Яків несміливо наблизився до багаття скраю і отримав горнятко з гарячим вином й пиріжок з бузиною. Треба було пошукати когось знайомого, наприклад, Саву, але він хотів спокійно випити своє вино і з’їсти пиріжок, вдивляючись у вогонь, а не в незнайомі обличчя. Вино, здається, з шипшини, було досить терпке, але добре зігріло й послабило напругу Якова. Людські голоси зливались в один гомін. Коло іншого багаття співали якоюсь незнайомою мовою, супроводжуючи спів плесканням у долоні. Яків хотів піти і туди, але очі його прикипіли до вогню, над яким здіймались іскри, а, може, просто боявся відійти бодай на мить у темінь. Знову з тугою подумав про свій будиночок коло Воріт. Щоб дійти туди, потрібні день і ніч, або й більше.
— Діти ще не сплять, чекають, — озвався чоловічий голос за спиною Якова
— Раз у рік можна почекати.
Виходячи з гурту, Яків наткнувся на Саву. Той зразу упізнав його і вхопив за рукав:
— Ти знайшов те, що шукав?
Яків розгубився, бо хтось міг їх почути. Відвів Саву убік і докірливо мовив:
— Не кажи нікому, хто я, чуєш ?
— А чому? — задерикувато спитав Сава.
— Я ж не покинув Ворота, невже ти не розумієш?
— Ну, то й що ?
Яків хотів розсердитися, але в Сави було таке щасливе обличчя.
— Все. Забудь.
Хотів відійти, але Сава спинив його:
— Коли буде феєрверк у вигляді блакитної квітки з червоною серцевиною, то знай, що це на мою честь!
— Добре, — кивнув Яків і Сава залишив його в спокої. Можна було з ним вернутись назад, та хто знає, чи Сава вертатиметься завтра.
Ще він зустрів ковалевого сина :
— Я знаю, звідки буде краще видно!
— А коли почнеться феєрверк?
— Уже скоро.
І хлопець зник. Серед цих людей, подумав Яків, є й такі, що почувають себе незатишно, як і я. На звалищі теж були свята, які завжди закінчувались бійками і навіть вбивствами. Звичайно, тут цього не трапиться, але в темряві поза багаттям завжди ввижається щось лихе. Яків звик жити за зачиненими дверима, уникаючи відкритих місць. Він ступав по вулиці наче був босий, а вона всіяна битим склом. Хоча це було в іншому місці, зовсім іншому…
А до ранку ще далеко. Дарма він погодився заночувати в старого Лавра, котрий хотів мати гостя. Переходячи від одного гурту до іншого, Яків усе більше засмучувався, бо не зробив того, що мав зробити, і не знав, що скаже Симеонові, коли повернеться.
Втім, Симеона це мало обходило. Він відчував, що Писареві потрібна ця подорож і що в будь-якому випадку вона не зашкодить ні Якову, ні Притулку. Сьогодні він двічі прочищав стежку до дороги і ходив глянути на свою хатину. Гарну нову стріху вкривав товстий шар снігу, а озеро нагадувало земну твердь, таку собі долину.
— Спи, — сказав йому Симеон. — Відпочинь. Я ще до тебе повернуся.
Він уявив собі, як риба збирається коло того місця, де впадає потік, що ніколи не замерзає, цілі зграї риб, великих і дрібних. Треба пробити лунки, щоб повітря вистачило для всіх.
До сусідів Симеон не зайшов. Не хотів пояснювати, куди подівся Яків і навіщо, бо причин вистачало, але головної він не знав. Тричі падав сьогодні сніг, і Симеон так втомився, що навіть очі потребували відпочинку. Зрештою, читав уночі, при свічці. Тепер він не потребуватиме щось до читання, бо має над чим думати, особливо, над тими магічними словами: «Мене нема».
Коли Симеон уже лежав, чекаючи, коли догорить свічка, бо при світлі не міг заснути, серце йому раптом стислося і звідкись повіяло холодом. Сьогодні між ним і озером постала якась стіна. Він не міг зазирнути в його глибину, не міг збагнути непорушності води під кригою, хоч зимували вони разом уже багато років. «А раптом, — сів на постелі Симеон, — Яків зайшов так далеко, що втратив зв’язок із Західними Воротами, і не повернеться назад?»
— От знову лізуть дурниці до голови! Я вже думав про це… — пробурмотів він. — Певно, тому, що я не вдома. Занадто просторо, еге ж… Бо багато людей сюди приходить, тому й просторо…
Насправді Симеон не хотів зізнатися, що насправді його бентежить: не замерзле німе озеро, не чужа хата, не Притулок, що допоміг йому виявити свою сутність… А те, що десь у тому світі чинились неподобства і Лицар-заступник вів до Притулку людей. Це було так зворушливо й прекрасно — витерти бодай кілька сльозин з чийогось лиця. І книги, що він їх читав, були про людей, яким ніхто не витер сліз і ніхто не вказав дороги до Притулку. А шкода, бо вони шукали прозріння. Притулок може допомогти вивільнити прозріння, але не дає нічого, окрім надійного захисту. Симеон злякався, бо якась незнана сила наче випихала його через Західні Ворота. Він міг вийти увісні, як намагались ті сновиди, що їх втримував Писар. Оскільки Писаря не було, Симеон опинився у небезпеці. Намагався думати про щось інше, а не про Лицаря-заступника з його чарівними словами, що робили життя у тому світі безпечним і спокусливим.