Стежка, на яку ступив Яків, хутко привела його до Притулочку. Він уже був поблизу й тоді відчував страх, як багато хто, не насмілюючись глянути дітям в очі. Притулочок був обнесений живоплотом, таким густим, що навіть взимку він не дуже просвічував. На живоплоті цвірінькала чимала зграя пташок. Їм вистачало дрібки сонця, аби зігрітись. Цікаво, чи Симеон годує пташок, чи знайшов торбинку з насінням?
До хвіртки привела та сама стежка, а далі вона вела в поле. Просто хтось встиг уже протоптати від головної стежки меншу й відгорнути сніг, щоб можна було відчинити благенькі дверцята. Однак Яків не насмілився увійти без запрошення. Він тупцював коло хвіртки, чекаючи, доки хтось вийде назустріч. Притулочок складався з одного більшого будинку, вкритого черепицею, якої майже не було видно з-під снігу, і з десятка маленьких. Влітку тут мало би бути дуже зелено й привітно, але зараз порожньо і ні душі. Діти, напевно, ще спали у своїх маленьких ліжечках. Перед очима Якова виринуло бліде личко Христинки з широко розплющеними очима. Де вона ночувала цієї ночі?..
Не знати, скільки довелось би йому ще отак стояти, зазираючи поверх хвіртки, якби не прибіг руденький песик і не почав гавкати, а потім ще один, більший. Невдовзі надійшла жінка, сувора на вигляд, хоча й не стара.
— Доброго ранку! — привітався Яків.
— Собаки не кусають, не бійтеся !
Яків промовив якось знічено:
— Я не боюся собак. Просто не знаю, які у вас тут звичаї…
Жінка здивовано глянула на нього:
— Які у нас можуть бути звичаї?
— Так діти ж сплять.
— А ви що, прийшли їх будити?
Яків нахмурився, не знав, як сприймати цей жарт. Він не міг спромогтися навіть на усмішку. Втім, жінка не звернула на це уваги, бо вийшла легко вдягнена і, певно, змерзла:
— То до кого ви прийшли ?
— До Аглаї. Маю щось їй передати від одного чоловіка з міста…
— А-а, певно, від Короля?
— Якого Короля? — здивувався Яків. — То старий чоловік і звуть його Лавро…
І тут його осяяло, що все це могло бути правдою.
— Його так усі називають! Він навіть не здогадується. Ходімо, відведу вас до Аґлаї. Бідолаха!
Раптом вона обернулась і спитала підозріливо:
— Ви ж нічого такого їй не скажете, правда ?
Яків здвигнув плечима. Коли вони підійшли до одного з тих маленьких будиночків, то зітхнула:
— Навіть печі не затопила!
— Може, вона ще спить?
— Певно, Король передав для неї якесь зілля?
— Здається…
Яків намацав згорточок у кишені. Під пальцями зашурхотіли сухі листочки. Та жінка, Аґлая, мусила відчувати великий смуток, коли від неї пішла Христинка. Не силоміць же від неї забрали дитину. Зрештою, вона ж не її мати… Щось нелюдське було в цій думці, і Якову стало гірко. Звідки йому знати, яка таємниця пов’язує дитину з матір’ю? Він бачив різних матерів: і одержимих, і байдужих. І ті, й ті викликали в нього подив. Люди народжуються, щоб відділитись і знайти самотність.
Жінка постукала у двері:
— Аглає, відчини! До тебе прийшли!
Сніг довкола був непрометений.
— Вона, напевно, спить.
— Спить чи не спить, але треба встати!
«Яка безглузда ситуація», — подумав Яків. Недаремно, йому не хотілося сюди йти, ще позавчора. Двері виявились незамкненими, і жінка увійшла до сіней. Яків залишився стояти на ґанку. За хвилю жінка повернулася і сказала втомлено:
— Все одно їй не можна було тут лишатися!
— А ви не знаєте, куди вона могла піти?
— Туди, де жила раніше.
— А де вона жила раніше?
— Слухайте, звідки я можу знати?! Прийшла сюди з малою. Одразу було видно, що то не її дитина…
— Чому?
— Вона так дивилася на дитину, ніби та ось-ось розтане і зникне.
— Розумію.
— Не думайте, все було добре. Мала, правда, спершу не хотіла бавитися з іншими дітьми. Таке часто буває, бо діти найбільше кривди зазнають через дітей. Потім прийшов той хлопець зі старою…
— Ізидор?
— Може, так його звали, не знаю. Виглядало на те, ніби вони зайшли попрощатися, бо мала впізнала їх. Поговорили трохи й пішли. Було це зранку, почав падати сніг. І всі діти повибігали надвір. А пообіді — мала зникла.
— Її звали Христинка.
— Так-так, Христинка. Мій малий бачив, як ті двоє знову з’явилися коло хвіртки. Аґлая щось робила в хаті, а Христинка стояла на ґанку. Коли побачила хлопця й стару, то крикнула: «Я вже йду звідси!» Діти потім аж сказали, не зразу. Тут нема кого боятися, ви ж розумієте? Це — Притулок. Тут не крадуть дітей, не вбивають…