Отак Яків розпоряджався тим, що йому не належало. Так розпоряджаються чужим добром у тому світі, щоб не пропало. А сонце підіймалося дедалі вище, і зі стріх, певно, капало. З його — теж. Яків аж наче почув цяпкання води і веселий гамір горобців, чудових пташок, котрі завжди знаходили, чим тішитися, і тримались одне одного.
Він прискорив ходу, орієнтуючись по сонцю, бо стежка стежкою, але йому треба потрапити додому. От тільки шкода, що доведеться цієї ночі в когось заночувати. Довкола були пагорби, гаї, все, зліва й справа вкривав непотривожений сніг, що нападав уночі. Під вечір він вляжеться, підмерзне й буде кришитися під ногами. Сніг приховує і земля приховує, і це їм минається, бо не завдає особливої шкоди, натомість, людина завжди викликає підозру, що приховує якусь таємницю. Вона не може розтопити сніг на собі, струсити землю, повиривати траву з корінням, хіба що до цього змусять обставини. Якби людина мала своє сонце, то підкорялась би весні, осені, зимі й літу, а так її життя залежить від того, чи матиме вона сьогодні їжу. У місті живеш завдяки грошам, які тобі платять за роботу, що не має нічого спільного з весною, землею, дощами чи ранніми морозами. Якби Яків жив коло Західних Воріт без сусідів, то нічого не навчився б, бо навіть не знав, навіщо рослині коріння, чому одні хмари приносять дощ, а інші зникають у небі без сліду. Однаково йому було далеко до Симеона, що знайшов собі озеро, як хтось знаходить власну долю. І вже відтепер Яків переживав драматичність ситуації, коли Симеон розлучиться з озером. У тому світі вони могли б ніколи не розлучатись. Відколи Яків став Писарем Західних Воріт, встиг дізнатися, що й у Притулку можна бути самотнім і глибоко страждати. Хоча ніхто тут не кривдить зумисне, хіба що іноді кине якийсь докір Попередній Писар одразу сказав йому: «Не заважай і не вимудровуй, чого нема, бо ні один Писар, як я чув, не міг втриматися ні від першого, ні від другого». — «І що ж з ними сталося?» — поцікавився Яків. «Довго вони тут не витримали. Ті, що увійшли через Східні Ворота, можуть робити що завгодно, навіть це, а ми, писарі, на службі». — «Звісно», — погодився Яків. «Ніхто не каже, — продовжив той, — ніби якийсь Писар служив краще, а якийсь гірше. Писар має бути наче камінь, на який наштовхується потік. Він має бути непорушний».
Можливо, тому Яків не покидав Воріт надовго, доки Симеон не відпустив його. Думка — не камінь. Вона мусить рухатися, змінюватись. Часом вона підвладна серцю, а часом зраджує його. Або й змушує людину все кидати й шукати інших людей, чи хоча б їхніх слідів.
Нарешті Яків помітив, що збився зі стежки і йде по неторканому вчорашньому снігу, уже влежаному, навіть твердому. Сніг дуже чутливий до найменшого перепаду температури: Яків змерз, а снігові, мабуть, було тепло. Несподівано він побачив хату коваля. З комина йшов чорний дим, стелячись по землі. Яків уже знав, що це віщує сніг. Він вагався, чи конче треба відривати чоловіка від роботи короткого зимового дня, але очі й серце його вже втомились від білої пустки, і варто було розпитати дорогу. А щоб спитати, він мусить сказати, куди йому треба. Зрештою, за час подорожі наш Писар знову навчився того, що вже було забув: стукати в чиїсь двері. Зима зближує людей, бо вони змушені шукати тепла. А так, хтозна, чи Писар Західних Воріт, перебуваючи на місці, де сходяться світи, шукав би зближення.
Він пішов до кузні, чорної, наче обвугленої, хоч то лише задавнена кіптява вкрила її зсередини і ззовні товстим шаром, а з відчинених дверей було видно вогонь і чулося дзенькання металу. Кузні Яків бачив лише у фільмах, де коваль виковує меч для лицаря, щоб той міг вбивати людей чи драконів. На людей годиться найпростіший меч, а на драконів треба щось особливе. У дитинстві битви здаються привабливими й романтичними, бо ти віриш у безсмертя чи воскресіння за допомогою живої води. А смерть — щось таке, з чим не можна змиритися. Свою можеш сприймати, як сон, зате чиясь — непоправне зло. Ти маєш одне життя і можеш його віддати лише за одне життя, і після єдиної жертви не порятуєш уже нікого. Такий обмін — найчесніший, бо це не самогубство, не вбивство, а найвищий вияв любові.
Теплий вітер торкнувся обличчя Якова. На тлі вогню вирізьблювалась могутня постать коваля. Він тримав щипцями розпечений місяць, і Писар з гордістю відзначив, що його знання у Притулку збільшились, бо з першого погляду упізнав серп, яким жнуть траву. Він відступив, щоб сонячне світло з’єдналося з червоним відсвітом вогню, а тим часом коваль встромив серп-місяць у воду, і та збунтовано зашипіла. Потім поклав темний і змалілий серп на цегляний підмурівок вогнища й сказав до Якова: