— Заходь, погрійся !
Лице його було червоним, руки закасані до ліктів. Яків переступив поріг і сніг на черевиках почав одразу танути. Із щілин кузні тягнуло холодом.
— Знаєш, що я роблю?
Яків кивнув.
— Малий лишився ще на день в місті з тим, ти знаєш, Нестором. То я й обіду не варив, але тобі, чоловіче, треба чогось з’їсти гарячого. Ходімо до хати!
— Серп, — посміхнувся Яків. — Ти викував серп.
— Еге ж, серп. Три нині зробив. Ти, одначе, міський. То чого не живеш у місті?
— Так вийшло, — ухильно відповів Яків, дивуючись, що на відміну від інших, коваль не розпізнав у ньому Писаря.
У хаті було, звісно, тепліше, ніж надворі, але Яків не зміг зігрітись. Наче й небагато часу минуло: уже не ранок, але ще й не вечір, а він втомився. Боліли очі від білого та яскравого, але він не смів їх заплющити, бо треба ж дивитися на господаря. Він же не сліпий. Коваль Йосиф мовчав, витративши увесь запас слів, які належало сказати при зустрічі. Яків намацав у кишені згорток, що дав йому Король, відчуваючи, як запах зілля підіймається по пальцях і проникає під рукав. У бібліотеці мусить бути книжка про нього, але Яків був впевнений, що найближчим часом вона уникатиме його. Це у тому світі книги спіймані у сіті реєстрів та каталогів, розкладені у алфавітному порядку, без жодної поваги до їхнього змісту, а тут кожна книжка відкликається на поклик душі, коли душа готова для цього. Тому краще буде, коли згорток із травою чекатиме на Аґлаю, бо Король знає, чого вона потребує.
У хаті коваля було повно залізних речей навіть там, де без них можна було обійтися: кочерга, щоб ворушити дрова, гаки для одежі та в’язанок цибулі й часнику, металеве окуття печі. Навіть кухоль, який він узяв до рук і трохи попікся, був металевим, і чай мав їдкий присмак заліза.
— Поїмо пізніше, — сказав Йосиф, — а тепер пий, щоб нутро зігрілося. Може, заночуєш? Отут, на печі.
Щось у його голосі було таке, що зворушило Якова, і він погодився, хоча й не думав про це.
— Коли твоя ласка, — відповів він.
Коваль зітхнув з полегкістю.
— Улітку мандрувати краще, та часу нема.
— Може, виберуся влітку, — пообіцяв Яків, відсьорбнувши ще дуже гарячого питва. — А ти часто мандруєш?
— Навесні та перед жнивами. Людям потрібні лопати, серпи, коси. Як спішно, то самі приходять. Я не єдиний коваль у Притулку, тому далеко не забрідаю. Почекай, мало не забув!
Коваль виніс з комори запилену пляшку й налив з неї жовтої рідини у дві маленькі металеві чарки.
— Ця штука гріє, як змерзнеш. Тримаю про всяк випадок.
Від міцного гіркого напою у Якова зашуміло в голові, а в коваля заблищали очі. І нарешті стало по-справжньому тепло. Коли спеклася в попелі картопля, сніг надворі з бузкового перемінився у синій. Сонечко зайшло. І розмова потекла жвавіше.
— По дорозі сюди, я один час йшов із Савою. Знаєш, Саву?
— Горбаня?
— Еге ж. Він залишив мене ночувати у Філемона й Бавкіди, а сам пішов. Йому здавалось, що нам не по дорозі. А потім ми зустрілися все одно в місті.
— Я тут всіх знаю, — сказав коваль. — І тих двох старих. Ми з одного села і прийшли сюди разом.
— Дивно.
— І мені дивно. Ми були чужими, доки у селі не залишилось тільки нас троє. Вони завжди були старими, скільки себе пам’ятаю.
— Вони нічого не казали про себе, хоча старі люблять пригадувати минуле.
І Яків додав:
— Тільки не в Притулку.
— Не знаю, мене малий привчив розповідати. Я взяв його до себе зовсім маленьким, і тому він хоче все знати. Що в тому злого? Мушу розказувати, аби не думав, що там так вже погано. Весною він ходить до Притулочку, вчиться читати, писати й рахувати.
— Це — добре.
— Не знаю, бо я сам того не вмію.
— Там може знадобитися. Я так гадаю, — сказав Яків. — Але ти ж не все йому розповідаєш?
— Усього потрохи. Як ми жили між двома горами, як повінь нищила наші посіви, а потім приходили збирачі податків й забирали весь урожай, а за ними слідом — вояки, вимагаючи поживи для себе і своїх коней, а потім інші вояки палили наші хати. Я ставив підкови їхнім коням, тому вони мене не катували. Жінки з дітьми ховались у горах. І так було завжди. Треба було завжди щось мати, аби тебе не вбили спересердя. Навряд, чи щось змінилось з тих пір…
— Коней поменшало, — сказав Яків.
— А ще я кував мечі і наконечники для стріл. І коси та серпи. Однієї ночі село усе спалили з людьми, що спали. Філемон і Бавкіда жили на хуторі, то їх не зачепило, а я був на той час на хрестинах в сусідньому селі. Я їх узяв з собою і ми пішли. Як ти думаєш, таке можна розповідати дітям? Але малий хотів знати, як знаходять Притулок. Старі весь час торочили про безпечне місце, от я вирішив відвести їх туди, а сам піти подивитись світа. Ми стрічали такі самі спалені села і чорні трупи. Наче цілий світ згорів за одну ніч. Я не міг покинути старих. Нарешті вони побачили Притулок, у який я не вірив. І мене туди впустили. Оце й усе. Ковалі усюди потрібні, але життя їхнє нещасне.