— Я й не помітив, який він.
— Усі так кажуть. Знаю тільки, що він один із вас. А я — наче й ні. Але треба з цим змиритися і мати друзів. У мене є Симеон. Він живе на березі озера. Ми часто з ним розмовляємо. Я скучаю за ним, коли він довго не приходить. Тоді йду до нього сам.
— Ти сподівався, що Притулок буде іншим? Як і всі ми…
— Звідки ти знаєш? — здивувався Яків. — Колись давно я собі його вигадав, тобто хотів знайти найбезпечніше місце для тих нещасних… нещасніших за мене. Сам не дуже вірив, що таке може бути, але коли людина не тямиться від розпачу чи корчиться в передсмертних муках, і не розуміє, який сенс у цьому світі, їй можна розповісти про Притулок. Порожнеча — це найгірше. Людина мусить мати останній шанс.
— Притулок теж хтось вигадав. Боюсь навіть здогадуватись, хто це був.
— Він був добрим.
— Напевно.
— Він сам мусив багато страждати.
— Так.
— Він хотів урятувати тих, кого не міг врятувати ніхто.
— Але де ж він? — вигукнув Йосиф. — Я живу тут цілу вічність, спершу робив зарубки на палиці, а потім ненароком кинув палицю у вогонь, і я не бачив жодного разу Його. І ніхто не бачив. Мені часто сниться, як вогонь пожирає дах, багато дахів, і все тріщить. Цей страшний звук ні з чим не сплутаєш. Якщо Він зумів створити Притулок, то чому не дає нам нічого забути?!
— Я думав над цим. Притулок хоче, щоб ми самі навчились перемагати свій страх. Я знаю багатьох, що вміють це робити. Може, їхній страх не в’ївся так глибоко. Але повір — вони просто сприймають це місце таким, яким воно має бути, тимчасовим, і намагаються використати кожну мить. Ти нагадуєш мені сновиду, Йосифе. Вони часто до мене приходять. Але я не відчиняю їм Воріт. Прошу зачекати до ранку.
— Але я хочу піти звідси! І з мечем, щоб захистити сина. Ти ж казав, що там не змінилось нічого…
— Притулок прийняв твою силу, а не слабкість. А твоя слабкість у тому, що ти мусиш кувати мечі, коли тобі приставляють до горла меч. Ти маєш навчитися чинити спротив.
— Але чому я Його не бачу? Він би сказав мені щось таке, у що я б повірив.
— Може, ти і є Ним. І всі ми, і цей сніг, і небо — одна істота. А коли говорить частина, то ціле не чує. І — навпаки. У книжках я знаходжу відповіді на багато питань, але то незвичайні книжки. Вони нічого не пояснюють з того, що ми можемо пояснити самі. То чому Він має нам пояснювати, коли відповідь у нас самих?
— Так, книжки, звісно… книжки… Малий часом мені читає якусь книжку. Була там оповідка про чоловіка, який літає на паперових драконах. Він живе то в Притулку, то поза ним. Може, то Він і є? Завжди спокійніше, коли хтось наглядає за усім цим…
— А Самотній Король?
— Він — один із нас.
— А, може, й Він — один з нас і створив Притулок, бо хотів, щоб інші були в безпеці?
— Людина не буває аж настільки доброю.
Коваль позіхнув:
— Час уже спати. Спершу я віднесу меч.
На якусь хвилю Яків залишився сам, і ця розмова видалася йому марною. Вона просто втомила його. Колись він так потребував з кимось поговорити, а не мав з ким. Нині ж мав тих розмов забагато. Набагато краще було б йому в товаристві книжок і вужа, та ще Симеона. Може, Писар просто не був готовий говорити про Творця Притулку, може, не варто взагалі про це говорити щоб не дійти до такого падіння, як культ, себто обожнення?
Він вклався спати на лежанці, що гріла знизу, й заснув без видінь, з думкою про завтрашнє закінчення подорожі, і прокинувся від крику:
— Вогонь! Вогонь!
Яків зірвався на ноги, бо слово вогонь як означення страшної небезпеки має магічний вплив на кожного, хто навіть ніколи не бачив справжньої пожежі. У самій хаті було досить темно, а, отже, тут нічого не могло горіти. Коваль кричав знадвору, стукаючи у вікно власної хати. Яків запхав босі ноги в черевики, і поранений палець відізвався гострим болем, коли він відчиняв двері. Ні про що не питав, бо просто перед ним, освітлюючи засніжене поле, палала червона заграва. Горіти могла й скирта соломи. Він і вдень погано орієнтувався у цих краях. Коваль, у довгій сорочці і босий, більше нагадував сновиду, ніж переляканого чоловіка, і не відчував холоду, хоча мороз був добрячий.
Яків смикнув його за рукав:
— Гей, чуєш! Отямся, Йосифе!
І повів коваля до хати, обережно, як слід поводитися зі сновидою, а у голові ясніла одна думка: тут немає ні телефону, ні пожежників, а проте у цьому вогні не загине жодна жива істота. Горить те, що мертве. Компенсація, яку дає Притулок, більша, ніж усі блага цивілізації. Первісний жах, що відкрився від слова вогонь, начебто зник, але залишився звичайний людський страх перед стихією.