Тому ніхто не сперечався із Симеоном. Нехай чоловік собі слухає слабке й живе. Через якусь годину Яків припровадив цілу валку з дошками та інструментами. Симеон, весь брудний, сидів під обдертою хатою й повідомив:
— Стеля заламалася.
— Ми знаємо, — відповів Сава, горбатий чоловік із густою смоляною чуприною. — Це можна було передбачити.
— Фатальний збіг обставин, — зауважив Симеон. — Якби я не поліз скидати очерет, можна було би просто прибити дошки. Та то нічого, день-два посплю під відкритим небом. Дощу не буде.
— Звідки ти знаєш?
— Це знають дерева, комахи, і хмари. Тільки вітер не завжди каже правду. От повернусь, буду тлумачити погоду.
— Еге ж, — буркнув Павло, що мурував печі, хоча не завжди вдало. — Якщо там ще є дерева й комахи…
— Але ж птахи кудись летять, — відповів Симеон.
Наче тінь пробігла між ними й Павлом. Той зітхнув і став складати дошки коло порога.
— Піду гляну, що там робиться, — буркнув Сава. — Ачень на голову мені не впаде.
— Як ти вважаєш, Якове, — спитав чоловік, якого він застав у Павла, — тут щось вдасться зробити?
— Стіни міцні, бо обмазані глиною, а, отже, на нову стелю з горища треба накласти глини, змішаної з половою. Я й забув про ту кляту полову.
— У мене є. Скільки треба?
— Та мішків зо два.
Яків так перейнявся лихом Симеона, що не подумав, чи відповідає його обізнаність у будівництві дійсності. Але той запитав — і Яків відповів. Зараз він був лише сусідом, що допомагає іншому сусіду.
— Стривай, а як ти їх донесеш?
— На плечах. Візок застрягне в болоті.
Тут вийшов Сава, трохи спантеличений, але побачивши напружені обличчя сусідів, яким не квапилося щось зробити задля Симеона, сказав дипломатично:
— Піч не завалилась. Добру піч ти поставив, Павле!
Той аж почервонів з утіхи.
А Сава вже розпорядився:
— Дві крокви поміняти, настелити стелю і зробити дах.
— Матінко моя! — зойкнув Симеон, але ніхто не звернув на той зойк уваги, тільки Яків з неспокоєм глянув на дорогу, чи не простує часом до Воріт якась жива душа. Бо це було б зовсім не до речі.
Зрештою, кожен з присутніх цінував свій час. Заскреготіли пилки, загупали молотки, зашаруділи сніпки непокірного очерету, які зв’язував Сава. Ці звуки звели нанівець погідну тишу осіннього дня. Вітер пробігав взад-уперед озером, збурюючи його, щоб не дрімало, а вода наливалася темнотою, починаючи з дна.
Хатинка Симеона здалеку виглядала, ніби ось-ось сповзе до води і попливе, додаючи неспокою Якову, коли той вертався назад, цілий заляпаний глиною. Він нахилився над калюжею, щоб помити руки й поруч впали перші краплі дощу.
— Пощастило Симеону, — почув позад себе голос.
Яків аж підстрибнув. То був усього лиш той чоловік, якого ніхто не називав на ім’я.
— Кажу, як тільки Ной побудував ковчег, одразу почався дощ. Нічого не буває випадково!
— Так, — відповів Яків, трохи здивувавшись, що чоловік тут, бо усі вже розійшлися.
— Нам з тобою, здається по дорозі, — делікатно кашлянув чоловік, — Писарю Західних Воріт Притулку. Я планував піти ще вчора, але, бачу, що без мене ви б не впорались Гадаю, це не випадковість, бо прийшов я до Притулку вночі й вийду з нього також уночі.
Якову перехопило подих. Він не міг звикнути до того, що хтось покидає Притулок.
— Вибач, що турбую, та за це зроблю тобі невеличку послугу: витлумачу один із твоїх снів. Ти посилав до мене людей із записаними твоєю рукою снами…
— І жоден не повернувся назад.
— З цього можна зробити висновок: на ранок голова світлішає.
— І не один висновок.
— Так, але ти не впізнав мене, бо жодного разу не прийшов до мене. Якби я не сказав, ким є, ми так і попрощалися б, — трохи образився Яків на сусідів. — Я не ворожбит.
— Зі мною теж поводилися надто поштиво, аби нас познайомити. Але я знав твоє ім’я і почерк. Я вважаю, що почерк людини можна відгадати по її ході, розмові, роботі… Тепер ти розумієш, чому я йду?