Якщо ми не можемо усвідомити наші індивідуальні та колективні думки, то можемо відкрити їх, проаналізувавши ефекти, які вони мають у нашому тілі. Людина — це відбиток власних думок, так само, як суспільство, в якому ми живемо — відбиток колективних думок.
Думки — це відбиток, образ, те, що ми уявляємо про самих себе або про світ, однак це ще й образ, який ми самі створюємо. Як саме? Пропоную вам перейти до наступної частини.
Сьоме заняття. Ми всі кінорежисери
Я впевнена, що, коли ви писали свою біографію, ви бачили велику кількість образів. Серії образів пройшли перед вашими очима так само ясно, як і того дня, коли вони з’явилися. Образи в послідовності, в дії, як у фільмах, і саме це дає мені підстави стверджувати, що всі люди — кінорежисери. День у день ми спостерігаємо за навколишньою реальністю, зосереджуючи увагу на тих подіях, які ми вважаємо доречними, і ловимо їх поглядом. Потім ми редагуємо їх та зберігаємо в пам’яті. Ми можемо похвалитися вражаючою особистою фільмотекою. Ми пам’ятаємо події із великою точністю, і кожен архівний образ, який ми маємо, може викликати у сьогоденні ефект, аналогічний тому, який викликав, будучи вперше сфотографованим. Незважаючи на це, оригінальні образи зникають, і проектувати їх знову нас змушує бажання відчути таку саму емоцію, якою вона була спочатку.
Ми впевнені, що бачимо факти такими, якими вони є, що пам’ять зберігає минуле і це минуле визначає сьогодення, і тому сьогодення є ніщо інше, як прямий наслідок цих подій, не зважаючи на те, що вони більше не існують. Крім того, останні наукові дослідження показують: те, що ми вважаємо реальністю — це проекція. Ми бачимо те, у що віримо. Бачимо відповідно до світу наших переконань; інакше кажучи, те, що ми бачимо, перетворюється на підтвердження того, ким ми хочемо бути.
Один близький друг розповів мені, що одного дощового полудня, виходячи з магазину, побачив безхатченка, який спав під дверима. На ньому була лише одна шкарпетка та порвана сорочка. Було дуже холодно і тому друг, не вагаючись, зняв із себе піджак і накрив ним безпритульного. Друг жив усього в кількох кварталах звідти і тому не боявся намокнути. Вдома він міг би прийняти гарячий душ, і проблему було б вирішено. Та як же він здивувався, коли дістався додому і згадав, що ключі від дому залишилися в кишені піджака. Друг вирішив за ними повернутися. На той момент він був мокрий, як хлющ, його сорочка прилипла до тіла. Він нахилився над безпритульним, який спав собі далі, і почав шукати ключі. Несподівано він відчув погляд на своїй потилиці, озирнувся і зустрівся зі строгим, докірливим поглядом людини, яка суворо його засуджувала. Зовнішній вигляд мого друга був зовсім не презентабельним, волосся обліпило обличчя і він тремтів від холоду. Він піднявся та спробував пояснити цьому чоловіку, що відбувається, однак незнайомець, побачивши, що той піднімається, зі страху накивав п’ятами. Він однозначно подумав: «Якщо цей чоловік із таким холодним розрахунком грабує цього нещасного, то що він здатний зробити мені?!». І певний того, що він побачив, він, вочевидь, прийшов додому і сказав своїй дружині: «Ти не повіриш, що я сьогодні бачив. Чоловік обкрадав бідного безхатченка. Немає більше моралі! В якому світі ми живемо?».
Цей чоловік із одного образу створив свій власний фільм. В той момент і з тими даними ніхто, напевно, не зміг би переконати його, що він помиляється. Він зробив фотографію події і відредагував її, разом з іншими подіями, які належать до його особистого архіву, і показав, що несправедливість та брак гуманності керують світом. Тому судити — це дуже делікатна справа. У нас не завжди є достатньо даних, для того, щоб це робити. Залежно від того, що ми бачимо, чи перестаємо бачити, наша думка про факти може радикально змінюватися. Як у садах дзен, які були створені для того, щоб ніхто не міг повністю охопити їх поглядом. Те, що спостерігає людина, залежить від її позиції. Іноді це буде камінь, іноді — паз, але ніхто не може сказати, що бачить те саме, що й сусід, а тим більше, що його погляд єдино вірний.
Чи могли б ви сказати, відповідно до свого сприйняття, скільки паличок ви бачите? Три? Вибачте, та я вас розчарую. Їх дві. Це чудовий приклад того, як оптичні ілюзії можуть переконати нас у тому, чого не існує. Ми не можемо ґрунтувати наші знання про речі або людей на тих образах, які ми уявляємо, бо вони не завжди правдиві.