Майя вірили, що Всесвіт — це ніщо інше, як звукова матриця, до якої ми приєднуємося через пуповину Всесвіту, отримуючи всі знання, які нам потрібні. Іншими словами, ми могли б з’єднуватися зі всім і всіма одночасно і спілкуватися з ними.
Коли я дізналася про цю грандіозну космологію мексиканської культури, на щастя, вже існував Інтернет, бо інакше я б ніколи не зрозуміла, що саме мали на увазі ці великі спостерігачі неба, коли говорили про космічний розум, повністю взаємопоєднаний.
Не думайте, що мені все ясно. Я маю багато сумнівів. Що вони мали на увазі, коли говорили про пуповину Всесвіту? Про якийсь водний зв’язок? Про якусь течію, що циркулює між резонансною матрицею та нашими тілами? Чи вони мали на увазі нашу власну кров, яка, подорожуючи в нашому тілі, переносить ріки інформації та пам’яті пращурів в кожну з наших клітин? Якщо ми зауважимо, що в нашому тілі існує близько ста мільярдів клітин, що воно на сімдесят відсотків складається з води і що звук поширюється у воді вп’ятеро повільніше, ніж у повітрі, ми отримаємо деяку уяву про те, що відбувається в наших тілах в процесі спілкування.
Нещодавні відкриття лікаря Масару Емото в Японії довели нам, що наші думки та почуття можуть змінити молекулярну структуру води і навіть її вібраційне поле, а це допомагає нам зрозуміти, наскільки близько люди пов’язані зі Всесвітом.
У цьому і полягає відповідь, як майя могли поєднуватися зі Всесвітом без комп’ютерів, мобільних телефонів чи інших технологічних засобів. Можливо, в той час, в ті зіркові ночі, за якими вони спостерігали так уважно, в повній тиші, вони відкрили для себе, що мелодія та математика, як про це казав Енштейн — ключ, який відкриває інформацію усього Всесвіту.
Тиша лякає нові покоління, які живуть у великих містах. Перерва в подачі електроенергії може призвести в них до панічних атак або синдрому стриманості. Вони не уявляють своє життя без комп’ютера або телефона в руці. Обмеження чутливості, які накладає людське тіло, посилюється.
Ми живемо в найкращій момент в сфері комунікацій і парадоксально — в найгірший для спілкування між людьми. З одного боку, ми страждаємо від руйнівних ефектів, спровокованих відсутністю планетарного мислення, а з іншого маємо соціальну мобілізацію за сприяння Твітера, яка допомагає суспільству реагувати негайно та об’єднано.
На жаль, серед такої кількості електронної пошти, яка пересилається мережею, такої кількості текстових повідомлень ми плутаємо слова, шепіт та тишу. Ми вперто продовжуємо бачити себе, як втомлених людей, яким потрібні прилади, щоб спілкуватися один з одним, збільшуючи таким чином нашу відчуженість одне від одного в часі та просторі. Ми забуваємо, як спілкуватися із Всесвітом, частиною якого ми є. Ми більше не пам’ятаємо часу, коли все було єдиним, і ми всі були єдиними. Якщо ми могли б пригадати ритм звукової матриці, яка нас сформувала, могли б побачити більше, ніж бачать наші очі, то зрозуміли б, що складаємо частину єдиного неподільного, єдиного загалу, куди входимо всі ми і де всі ми повністю пов’язані. Ми відчули б, що наше серце б’ється і унісон із серцем Всесвіту.
Нам не потрібні ані комп’ютери, ані мобільні телефони. Ми всередині самих себе маємо всі необхідні елементи, для того, аби не було перерви у вічному плині інформації, яка рухається між клітинами, між зірками, між галактиками. Ми є створіннями з вібруючої енергії, яка звучить та співає з усім Всесвітом.
Ви не вважаєте, що було б чудово зуміти поєднати своє серце із серцем Всесвіту і отримати всю інформацію, яка нам потрібна, безкоштовно? Що було б геніально, якби технології, замість того, аби щоразу робити нас більш залежними, перетворювали б нас на живі iPad, на потужні сателітні антени, які поширюють безперервний та пульсуючий спів, на комп’ютерні диски, де ніколи не зникають зображення, на iPod із необмеженою кількістю гігабайтів, де звучить уся музика, яка тільки існує, як на землі, так і у небесних сферах? Чи не чудово було б залишити осторонь наш стан компульсивних споживачів нових технологій та повернутися до думок, світла, пам’яті всього Всесвіту?
Останні президентські вибори в моїй любій Мексиці примусили мене глибоко замислитися над цією темою. Іноді ми вважаємо, що те, що ми думаємо, відчуваємо, за чим тужимо, про що мріємо, може зникнути за одну ніч, не залишивши жодного сліду, що смерть покінчує з усім. Ми ігноруємо те, що людський досвід, виходячи з нашого розуму, із нашого серця, поширюється космосом і стає частиною колективної інформації; в ній виникають гени інформації, яку ми соціально поділяємо.