Ні. У всякому разі, у жодній свідомій чи індивідуальній манері. Те, що з ними відбувається, пояснюється нестачею колективної користі. Чому ми суспільно зорганізуємося за допомогою економічних моделей, які продукують нерівність та несправедливість? Чому? Чому залишаємо більшість без пільг? Тому й розмова про провину та покарання настільки делікатна. Є набуті провини. Є успадковані провини. Є провини, які були вкорінені культурою якнайглибше у нашу підсвідомість, і так само підсвідомо контролюють нашу поведінку. Одна з них — це ідея про первородний гріх, яка говорить, що наше існування внаслідок тієї непокори має бути повне болю та страждань.
Одного дня я оновлювала антивірусну підписку на свій комп’ютер і почала про це розмірковувати. Віруси народилися з комп’ютерами? Ні, хтось їх створив. Для чого? Для того, щоб продавати антивірусні програми. І не тому, що кібернетичний світ схиблений по своїй природі, зовсім ні. Існують безсоромні люди, які зроблять що завгодно, аби отримати економічний зиск. Це вони стоять за створенням вірусів, а потім — антивірусних програм. Та сама ситуація із власниками лабораторій, які спочатку створюють хвороби, а потім продають нам вакцини проти них. Однак хто може бажати такого жахливого зла мільйонам людей? Той, хто любить гроші більше, ніж людей. І це бездушне творіння таким народилося чи його таким зробили? Воно заслуговує на якесь розуміння та симпатію чи на вічну догану? Скажіть ви. Однак перш ніж озвучити свій вердикт, дайте відповідь на наступні питання.
1. Ідея, що Адам і Єва були вигнані з раю за те, що з’їли одне яблуко з дерева пізнання добра та зла, здається вам справедливою?
2. Ви вважаєте, що існують вічні покарання?
3. Ви вважаєте, що існує ймовірність звинувачення невинних людей?
4. Що трапляється з винними, які ніколи не зазнають свого покарання? Чи є це запрошенням уникати справедливості?
5. Хто міг би покарати невинного? Корумпована юридична система чи система, для якої немає різниці між добром та злом? Чи та жорстока і неконтрольована енергія, яка щоразу скеровує свій гнів на населення цієї планети?
6. Звідки походить потреба атакувати найслабшого? Із суспільства, керованого Законом Джунглів, яке підтримується людьми, що не здатні залишити осторонь свій хижацький бік?
7. В єдиному світі хтось міг би вигнати іншого з раю, сам залишаючись у раю?
8. Якщо хтось з любов’ю віднаходить свою індивідуальність, чи вона автоматично ділиться на відчуття повноти зі всіма?
9. Чи не було б доцільно шукати автентичну любов, щоб досягнути тривалого миру та добробуту?
Нарешті, що б там кожен із нас не мав зробити індивідуально, аби змінити свою історію, те, що маємо зробити всі ми — це знищити ненависть та насильство, як постійну практику нашого життя. Це той крок, який мусимо зробити всі ми. Ненависть заперечує єдність, заперечує мир та розуміння, і, лише подолавши її, ми можемо прийти до любові.
А винні? На яке покарання вони заслуговують?
Ці вправи ніколи не мали на меті стверджувати, що покарання не потрібне тим, хто помилково вчинив злочин. Ні. Відповідальні за злочини, шахрайство, обман, зловживання, порушення, мають нести за це покарання і справедливість повинна настати, проте не з ненависті, а з любові. З дорослої любові. Зі здорової любові. З міцної любові.
Знайдуться люди, які скажуть: «Ні, я не можу любити, бо інші наповнили цей світ ненавистю та болем». Як? А що ж ми? Хіба ми не частина цього світу? Ми всі люди миру. Ми всі люди кохання. Якщо в усіх нас немає можливості покращити цей світ, нам вже все одно. Переконання, що це «інші» вирішують, чи ми любимо, чи не любимо — ідеальний привід, який у нас є, щоб не любити. Що жахливішим буде те, що роблять «інші», то більше у нас причин, з яких ми не можемо любити. Звинувачувати інших — це чудова платформа, щоб приховати власну емоційну неспроможність і заодно звільнитися від соціальних зобов’язань. Утворюється порочне коло, де людина, якій завдали шкоди, відповідає ненавистю та насильством. А ті, на кого спрямована ця атака, реагують у той самий спосіб, і так до безкінечності.
Незрозуміло, хто і коли кинув перший камінь. Ніхто не може зашкодити тому, кого вважає своїм. Лише той, хто сприймає соціальну групу, як щось чуже, може її атакувати. Лише той, хто відчуває себе відокремленим, засланим, безпомічним, може сприймати своїх братів, як ворогів та вбивати їх. Лише той, хто сам почувається покаліченим, може холоднокровно нівечити чуже тіло, і таким чином залишитися в його спогадах назавжди — нехай і поганим спогадом, прокляттям, гнилою раною. Хто може мати таку хворобливу потребу бути побаченим, хоча б на мить, хоча б із жахом, із ненавистю, однак нарешті побаченим? Хто, якщо не той, хто вже тривалий час не є частиною співтовариства, здатен нівечити, ґвалтувати, обезголовлювати іншого? Хто, якщо не людина, яку ми вже давно відсунули вбік, яку тримаємо в забутті, бо вона насправді нас ніколи не цікавила? Про кого ми говоримо? Про нас самих. Ми не говоримо про окремі тіла, про гарних та поганих, про винних та невинних. Ми говоримо про вищу енергію, яка живе у нас самих. Йдеться про єдиний розум. Про єдиний звук. Про єдиний пульс. Про єдину вібрацію. Про єдине серце, частину якого ми складаємо.