Для того, щоб залишатися у стані миру, слід не бачити ані можливих ворогів, ані негайних небезпек. І як ми можемо досягнути цієї зміни у сприйнятті? Вийняти собі очі, як Едіп? Ні. Я думаю, ми знайдемо іншу альтернативу.
Поза межами того, що ми бачимо, поза межами ідей знаходиться джерело змін, яке підтримує життя і свідомість. Для того, щоб увійти в контакт із цим первинним джерелом, нам треба стати спостерігачами, тими, хто спостерігає об’єктивно. Проблема в тому, що людина сприймає лише частину тієї інформації, яку бачать її очі. Око — це інструмент зору, але не все, що ми бачимо, реєструється власником ока. Насправді, ми більше звикли дивитися без очей, ніж ними. Якщо ми сідаємо в автобус, то «уявляємо майбутнє», яке може статися. Ми ясно уявляємо нещастя, які можуть трапитися під час подорожі в громадському транспорті, незважаючи на те, що вони з нами ще не трапилися. Проектування образу, створеного нашою уявою, є доказом того, що людина може «побачити» образи, які ніколи не відчувала.
Натомість може бути, що людина стала свідком злочину і це на неї вплинуло так сильно, що, замість того, аби сприймати те, що відбувається в світі, вона раз у раз проектує образи, які належать минулому, незважаючи на те, що це вже не повторюється. Її бачення заперечує та звинувачує сьогодення.
Ми завершили аналіз негативних ефектів провини. З одного боку, ми абсолютно свідомі того, що насильство не може покінчити з насильством, але ми цілими днями судимо, засуджуємо та бажаємо найгіршої кари для тих, хто вчинив злочини.
Якщо «назовні» немає нікого, крім нас, хто має покласти край насильству? З точки зору єдиного погляду, коли ми стверджуємо, що та чи інша людина не заслуговує на любов, то забуваємо, що в цю людину включені всі ми. І чому ж ми не заслуговуємо на любов? Через провину. Приховану провину, яка змушує нас вважати, що ми не заслуговуємо ні на що, окрім поганого ставлення. Як ми вже побачили, є провини, які нам не належать, але ми, так чи інакше, носимо їх за собою, і на основі цієї оцінки судимо і караємо себе. Отже, ми складаємо частину спільноти, і у нашій свідомості є образи, які належать колективній пам’яті. Їх також потрібно редагувати для того, щоб звільнитися від їхнього гнітючого впливу. А чому я? — запитаєте ви. Тому що ми частина голограми Всесвіту, і те, що ми прибираємо із себе, прибираємо з Усього. Обережно: це не означає, що від завтра вже не буде злочинців, які б тероризували населення, не буде корумпованих керівників чи жадібних торгівців. Ні, але ми хоча б відкриємо двері, щоб циркулювала та енергія, яка потрапила в пастку травматичної події. Це дозволить нам знайти образи, які нас краще представлятимуть, говорячи колективно. Це так само, як і в попередній вправі, де ми побачили, що образи, які ми зберігаємо в пам’яті, прямо звертаються до нашої емоційної системи, а емоції, згенеровані цими образами, поєднують нас з певною думкою. У випадку ідеї «незаслуженості» наслідки серйозні, бо вони стають великою перешкодою у пошуку колективного добробуту. Якщо ми не вважаємо себе «вартими», то підсвідомо дозволяємо розростання інститутів, політичних партій, паскудної юридичної системи, урядів, корпорацій, шефів, батьків, братів, чоловіків, жінок, сусідів, які знущаються з нас та закріпачують нас, як жертв. Пам’ятаймо, що, для того, щоб була жертва, має бути винуватець.
Ми любимо засуджувати акти насильства. Ми вважаємо себе справедливими і вимагаємо справедливості, не враховуючи, що в більшості випадків, агресорів атакували першими і вони лише реагували на насильство, якого зазнали. Одним із доказів цього можуть стати члени молодіжних бандитських угрупувань. Ці молоді люди походять з маргінальних районів, де вони виросли, оточені екстремальною бідністю, без уваги, без любові, без жодної можливості розвитку.
Багато з тих, хто походить, приміром, із Гватемали, є продуктом насильства, яким військова диктатура хотіла знищити місцеві племена і корінне населення. Тоді вбивали старих, жінок, дітей, руйнували культивовані поля і нищили все, що ці люди любили. Ці звірячі дії, безкарні злочини залишили величезну кількість зла, фрустрації, гіркоти та ненависті.
Я не намагаюся виправдати ані наявність цих банд, ані їхню діяльність, радше стараюся проаналізувати те, як саме ми, як суспільство, дозволяємо, щоб раз у раз повторювався закон причини та наслідку. Якби нам потрібно було їх покарати, яке б покарання ми обрали?
Ясно, що немає більшого покарання, ніж відмовити іншим у їхніх справжніх особистостях (які, по суті, є нашими). Відмовитися від них. Вважати їх нелюдами. Бажати їм смерті або, щонайменше, найгіршої кари. Відсторонюючись від них, ми заперечуємо їхню ідентичність, а разом із цим і нашу, натомість адаптуємо ту особистість, яку раніше засуджували в них. На кого, як ви гадаєте, ми перетворюємося, коли певні, що ті, хто нас атакував, заслуговують на акти жахливого насильства?