Відмовляючи іншим у прощенні і співчутті, ми заперечуємо здатність любити в нас самих. Любити себе. Пробачати себе. Це не дуже любляче — позбавляти когось спілкуванням із самим собою, особливо коли ми самі залишаємося «назовні». Як ми сподіваємося знайти прощення своїм діям, якщо відразу відмовили у цьому «іншим»? Яке покарання ми застосували б, якби вчинили так само, як і вони?
Говорячи щиро:
1. Ви можете пробачити того, хто зашкодив дорогій для вас людині?
2. Яке покарання ви йому призначите?
3. Якого саме болю ви йому бажаєте?
4. Чи відчуваєте, що збільшення його болю зменшило би ваш біль?
5. Вважаєте, що повільна та болісна смерть — це єдине, на що він заслуговує?
6. Можете його принизити?
7. Можете його скалічити?
8. Можете його катувати?
А зараз поміркуйте над тим, які відповіді на ці питання дала б людина, що заподіяла вам шкоду. Яку різницю ви бачите між собою та ним? «Різниця в тому, що я йому нічого не зробив», — скажете ви і, напевно, цілком справедливо. Але я запитаю у вас: голод — це не агресія? Перенаселеність — це не агресія? Просто уявіть собі на мить, як це — жити в квартирі без вікон, разом із вісьмома чи десятьма людьми. У кімнаті, де немає ані вентиляції, ані ванни, ані води, де доводиться спати один на одному, де, для того, щоб сходити в туалет, потрібно виходити надвір до спільного туалету, в дощ і в холод, здоровим і хворим. Уявіть, біль, який ви відчуваєте, коли немає їжі дітям на сніданок. Коли ви бачите, як вони ростуть, отримуючи удари та крики з ранку до ночі. Діти, яких ніхто й ніколи не хотів, і які, можливо, народилися внаслідок зґвалтування. Які ніколи не знали пестощів та поцілунків, яким ніхто й ніколи не розповідав казок перед сном, казок про ельфів, принцес та лицарів, а не про битви, агресії та смерті. «Так, це дуже сумно, але я за це не відповідаю», — скажете ви мені. На індивідуальному рівні — можливо, що й ні, але на колективному рівні ми всі відповідаємо за упущення. Ми дозволили становлення неоліберальної системи, яка не створює робочих місць, а лише накопичує капітал, яка не дозволяє існувати просторам, де людина могла б розвинути свій життєвий проект. Система, яка створює жорсткі відмінності одне від одного, і яка залишає незахищеними дітей, молодь та старих людей. Тих, хто досі не виходить на вулиці, щоб висловити свою незгоду з цією системою, вона все ще прямо не торкнулася. А ідея відстороненості одне від одного дає нам підставу не протестувати і не захищати інтереси інших, як особисті. Ми живемо, проводячи межу, що залишає нас роз’єднаними. І якщо ми випадково шукаємо єднання, то робимо це разом із групами однодумців, об’єднаних спільними інтересами, що, по суті, ще більше підкреслює відмінності між одними та іншими.
Як ми вже побачили, будь-яка атака є атакою проти самого себе, як і будь-який наш прояв любові обов’язково до нас повернеться.
Енергія кохання не шукає відмінностей, не розмежовує, не ізолює. Це енергія, яка б’ється, вібрує, рухається, пробігає між нашими тілами, яка тримає нас єдиними у дусі.
Зараз, коли нам так потрібне національне, сусідське, сімейне, всесвітнє примирення, я відмовляюся розуміти, чому слово «кохання» перетворилося на якесь погане слово, яке соромно вимовити. Якщо ми поглянемо, на соціальних зустрічах, у публічних місцях, офісах великих корпорацій, де ухвалюються рішення, які впливатимуть на більшість людей, використання слова «любов» обмежується аргументом, що любов не має нічого спільного ані з бізнесом, ані з політикою. Згодні із цим твердженням, можливо, мають рацію, з їхньої дуже особистої та індивідуальної точки зору. Кажуть, що любов не можна дати ані за декретом, ані за мандатом. Це правда. Як правда і те, що любов не розділяє, не шукає відмінностей, а нерівність жодним чином не є любовною. Як не є любовною безкарність, жадібність, корупція, дискримінація, байдужість, різанина, бомбардування, вбивства, викрадення, голод. Ця явна відсутність кохання, яка переважає у нашій формі життя, утворює гіркоту, фрустрацію, біль, страх, насильство та заохочує різноманітну злочинну поведінку.
Ми проявляємо наш брак любові, коли акумулюємо без розбору. Коли любимо вибірково. Потрібно любити не лише наших дітей, а всіх дітей. Не лише наших бабусь і дідусів, а усіх бабусь і дідусів. Потрібно любити не лише наших батьків, а усіх батьків. Не лише наших співгромадян, а усіх мешканців цієї планети, коротше кажучи — все живе.