Коли я дозволяю, щоб дії людини розділяли нас, це тому, що я забуваю, ким є ця людина і який невидимий зв’язок існує між нами.
У цьому об’єднаному і розподіленому у своїй цілісності Всесвіті нічого не може загубитися. Загубитися означало б бути відділеним. Відключеним. Проігнорованим. Існувати «поза межами» доступу для інших. Але це неможливо. Матерія формується тисячами частинок, які постійно рухаються, щомиті реагуючи одна на одну. Наприклад, деякі клітини нашої шкіри можуть залишити нас та відлетіти; вони можуть мандрувати, змінюватися, перетворюватися на пил, але вони не зникають. Вони — це відновлювана матерія. Усе те, що колись нам належало, повернеться, щоб інтегруватися в новий організм, який ми побачимо в іншій формі.
Як сказав би Кеведо, ми станемо пилом, але закоханим пилом. Жоден атом, жодне почуття, жоден любовний спогад «не може загубитися в просторі». Рано чи пізно ми його відновимо і, відновивши, зустрінемося із самими собою. Єдине, що могло б призвести до повної втрати — це якби хтось завадив цій зустрічі через осуд, страх, ненависть. Коли ізолююча енергія створює свідомість і керує нею, та, своєю чергою, формує матерію, союз, які будуть частковими, неповними.
Ідеальний союз — союз кохання. Якщо ми хочемо жити в коханні, потрібно просто позбутися ненависті. У світі кохання не буває ненависті. Якщо ненависть є, це тому, що ми її туди помістили. Коли я кажу «ми», я звертаюся не до певної групи людей, а до всієї спільноти. Усі ми колись активно брали участь в спільнотах, де не було місця коханню. Чому? Ймовірно тому, що нас лякає любов, а той, хто боїться любові, боїться себе самого. «Що-що...?! Страх кохання? Я не боюсь кохання, я шукаю його все житті», — скажете ви мені. Та дозвольте мені зауважити, що, можливо, ми шукаємо його не там, де слід, бо світ — це хаос. А де слід шукати кохання? В нас самих. Цей страх кохання, можливо, і є причиною, з якої, кажучи відверто, ми, як загал, не хочемо, щоб зникали винні. Якби винні зникли, ми відновили б втрачену єдність, а чи ми справді на це заслуговуємо? Ми насправді вважаємо себе вартими любові? Ми насправді можемо прийняти, що маємо цінність і що живемо серед істот, цінних так само, як і ми, бо ми невиліковно з ними пов’язані? Чи нам здається більш безпечним забарикадуватися, вкрити бронею наші машини, наші домівки, одягнути броньовані жилети і жити зі страхом?
У поданій нижче діаграмі ви можете спостерігати дві протилежні сили. Це сила страху та сила любові. Сила страху утримує волю на місці, заважає їй рухатися. Сила кохання дає волі імпульс рухатися у правильному напрямку, дозволяє історії закінчитися добре.
Як бачите, шлях, який вам потрібно подолати, щоб досягнути своєї мети у написанні нової історії, обов’язково має пройти через страх. Наявність страху — це те, що тримає нас на одному місці. Як ми вже визначили на початку, наявність страху — це одна з найбільших перешкод, а страх любові найсильніший з усіх, які нам треба перемогти. Щоб його подолати, потрібно пробачити. Прощення не змінить минуле, але майбутнє — так. Прощення не «для інших» — для нас. Для «нас» — означає і для інших також, але не для тих, кого ми визначаємо, як «поганих», а для тих, кого ми визнаємо рівними в найвищому сенсі. Ті, що реінтегруються в усе — це ті, які перестають відмежовуватися. Іншими словами, це ті, котрі кохають. Залишати когось поза межами доступу до самого себе через невміння прощати — це не любляча поведінка, однак ще гірше, ще менш любляче залишати поза межами доступу самих. Навіть Карним кодексом розглядається прощення та відшкодування збитків.
Пробачити на мові кібернетики — це видалити інформацію, раніше опубліковану в інтернеті. Щоб ви мене краще зрозуміли — це як видалити дані, які ми поділяємо з групою. Є тека, яка називається Dropbox, і вона чудово ілюструє цей феномен. Dropbox дозволяє створювати папку в Інтернеті, якою можуть користуватися багато користувачів. Ця папка з’являється в кожному комп’ютері людей, які хочуть поділитися якоюсь інформацією і зберігають в цій папці архіви, доступні для всіх. Якщо хтось із групи змінює спільну папку, цей архів змінюється на всіх комп’ютерах. Так само додається і нова інформація. Те саме відбувається і з прощенням. Прощати не означає ані засуджувати, ані оминати, ані закривати очі. Ні. Повторюю це, щоб не залишилося жодних сумнівів. Одне, коли люди, що скоїли певний злочин, розплачуються за нього, і зовсім інше, якщо ми продовжуємо наділяти їх владою визначати, хто ми є. Ми були уражені їхніми діями, але це не означає, що ми назавжди залишимося людьми, яких обманюють, ґвалтують, грабують, полишають, катують, викрадають або принижують.