— Задній хід!
— Стоп!
— Повний вперед!
«Фока» бореться з крижинами, таранить їх, відкочується назад, розбігається і знову кидається в атаку. А вугілля у трюмі все менше й менше. Вичерпається вугілля — вичерпаються у «Фоки» сили. Під парусами з криги ніяк тоді не виберешся. Крижини затиснуть судно мертвою хваткою і почнуть тягати його, знесилене і безпорадне, по волі течій і вітру. А це дуже небезпечно.
Стиснувши «Фоку», крижини можуть розчавити його. Багато таких випадків з історії полярних плавань знають члени експедиції Седова…
Пізно вночі втомлений, перемерзлий Сєдов спускається в кают-компанію. Незважаючи на пізній час, там перебуває весь командний склад експедиції. Сєдов відчуває, що чекають на його прихід. Очевидно, хочуть про щось поговорити. Мабуть, про неприємне, бо на всіх обличчях збентеження.
Сєдов готовий до будь-якої розмови. Він чудово розуміє, які сумніви мучать його супутників. І, звичайно, проста, дружня розмова розвіє ці сумніви. Усе знову буде добре, як було до цього часу.
— Ну ось, друзі мої, — говорить Сєдов, — знову потрапили в пастку. До самого обрію тягнеться суцільна крига. Доведеться набиратися терпіння і чекати…
Його втомлене обличчя світиться такою доброю усмішкою, що ніхто не наважується розпочати розмову.
«Погано, — міркує Сєдов. — Потрібно розворушити їх. Поділимося один з одним усім, що наболіло на душі, — легше стане… Інакше не подолаємо труднощів».
— Видно, і ви тут без мене про це міркували? — співчутливо запитує Сєдов.
— Та-а-ак! — несміло вимовляє хтось. — Радились… І ось… записали нашу думку… нашу спільну думку в журнал.
— Записали в журнал? — здивовано перепитує Сєдов. — Чудово! Почитаємо!..
Георгій Якович розгортає вахтовий журнал і, обнявши гарячу склянку чаю обома долонями, починає вголос читати:
— «Офіцерський склад експедиції уклінно просить вас сповістити йому про ваші плани надалі відносно просування експедиції до мису Флора…» Ну що ж, дуже добре! — зауважує Сєдов. — Ось зараз і поговоримо про це! — І читає далі: — «Чи є якісь дані або розрахунки, що судно дійде до Землі Франца-Йосифа…» Дуже надіюсь на це! — цідить Сєдов і знову читає: — «…якщо ні, то чи сподіваєтесь ви, залишивши судно, дійти пішки до цієї землі і перезимувати там?..» Залишати судно, надіюсь, не доведеться. Буду пробиватися до останньої можливості!..
Поки що запис у журналі здається Сєдову цілком природним — він лише не розуміє, навіщо така офіційність. Адже простіше було поговорити. Хіба мало було розмов за оцим столом?
Але що це?! І Сєдов навіть затнувся. Ага, ось чому зроблено запис у журналі! Усміхнувшись, він продовжує читати, виділяючи кожне слово:
— «…Офіцерський склад експедиції вважає досягнення у цьому рейсі судном Землі Франца-Йосифа дуже мало ймовірним. Судно, найімовірніше, буде затерте крижинами… Мусить відпасти будь-яка думка про мету експедиції — досягнення Північного полюса…»
Відмовитись від досягнення мети! Відмовитись від Північного полюса!
Такого Сєдов не чекав. Це було схоже на удар в спину.
Не гнівом, а гіркотою переповнилось серце Сєдова. Ні слова не сказавши, він закрив журнал.
Схиливши голови, не відважуючись глянути на начальника, всі чекали на те, що він відповість.
Сєдов мовчав. Невже, міркував Георгій Якович, він помилився, вибираючи собі супутників у таку важку і небезпечну подорож? Нікого з них він не примушував. Ні від кого не приховував труднощів походу, що мав відбутися. Прямо і чесно говорив, що буде важко, що на кожному кроці на них будуть чигати негоди і небезпеки. Минулий рік був для всіх важким іспитом. Але всі витримали його з честю. Як же можна після цього помишляти про повернення з напівдороги? Так роблять лише нікчемні боягузи, коли у важку хвилину тікають з поля бою. За це їх таврують ганебним прізвиськом — «дезертир».
Але ні, Сєдов не хоче таке сказати про своїх супутників. Вони, мабуть, піддались хвильній слабості і зараз самі соромляться цього.
Георгій Якович встає і твердим голосом, у якому кожний відчуває його непохитне рішення, говорить:
— Якщо будемо боротись, то пройдемо! Повертати назад, подолавши найважчу частину дороги, — злочин! Та й назад шлях нітрохи не легший, ніж уперед.
— Але у нас не вистачить палива, — зауважує механік.
— Якщо не вистачить палива, будемо спалювати судно! — обриває його Сєдов.
Схопивши шапку і рукавиці, схвильований Георгій Якович вийшов на палубу.