Сєдов говорив про труднощі експедиції, починаючи з перших днів її виходу в море.
Він не жалівся на те, що лише на другий рік їм вдалося дістатися Землі Франца-Йосифа. Не нарікав, що вирушає на полюс не з тим спорядженням, що необхідне. Не з їхньої вини так склалися обставини, але вони зробили все, щоб батьківщина могла пишатися ними!
— «Отже, — читав черговий, — сьогодні ми вирушаємо до полюса. Це визначна подія для нас і для нашої вітчизни. Про цю справу мріяли вже давно великі російські люди — Ломоносов, Менделєєв та інші. На нашу ж долю, маленьких людей, випала велика честь — здійснити мрію і зробити посильні наукові полярні дослідження на користь і гордість нашої дорогої батьківщини».
Черговий перевів подих, йому важко було читати. Зрадлива сльоза виступила в куточку ока. Рядки почали розпливатися. Він змахнув сльозу непомітним рухом і продовжував:
— «Мені не хочеться сказати вам, дорогі супутники, „прощавайте“, мені хочеться сказати вам „до побачення“, щоб знову обняти вас і разом порадуватися з нашого спільного успіху і разом повернутися на батьківщину… Нехай же цей наказ, можливо, моє останнє слово послужить вам пам’ятником взаємної дружби і любові. До побачення, дорогі друзі! Старший лейтенант Сєдов».
Черговий замовк. Запанувала тиша. Всі стояли не поворухнувшись. З заплющеними очима стояв Сєдов. Потім він відкрив їх, добра усмішка освітила його бліде, втомлене обличчя.
— Я отримав сьогодні дружнього листа… — спокійно сказав він. — Один з товаришів попереджує мене щодо мого здоров’я…
Усі насторожились. Адже це турбувало всіх.
— Не хвилюйтесь! — вів далі Сєдов. — Задарма полярній природі ми не піддамося. Обов’язок ми виконаємо. Наша мета — досягнення полюса; все можливе для здійснення її буде зроблено!..
Не про своє здоров’я думав Сєдов у цю хвилину, його турбувало здоров’я тих, хто залишався на «Фоці».
— Життя тепер важке, — говорив Сєдов: — Зараз найсуворіший час… Але час не стоїть! Зі сходом сонця зникнуть всі ваші хвороби. Полюсна партія повернеться благополучно, і ми в тісній сім’ї, щасливі від того, що виконали свій обов’язок, повернемося на батьківщину…
Знову настала тиша. Ніхто не рухався. Майже в усіх на очах виступили сльози.
— Ну, треба вирушати! — твердо промовив Сєдов.
Всі вийшли на палубу, зійшли на кригу. Тут трохи затримались: один зимівник порався біля фотоапарата. Нарешті знімки були зроблені.
Глухо вдарила гармата. Далека луна повторила гуркіт пострілу. Собаки рвонулись, рушили нарти. Всі, від’їжджаючі і проводжаючі, рушили за ними.
Проводжали далеко, кілометрів сім. Дійшли до північного мису острова Гукера. Тут зупинились. Почалось прощання. Міцно потисли один одному руки, обнялись, поцілувались. Ніхто не сказав «прощавайте» — лише «до побачення».
Довго стояли проводжаючі, дивлячись услід трьом безстрашним.
— До побачення! — востаннє ледь чутно долинув голос Сєдова.
Минуло кілька хвилин, і густа темрява поглинула сміливців, що вирушили до полюса.
Розділ 7
Пішки на полюс
д бухти Тихої до Північного полюса — біля тисячі кілометрів. У два кінці — дві тисячі. Такий великий шлях потрібно було Сєдову подолати пішки.
Добре, коли б дорога хороша. А то суцільна крига, і не рівна та гладенька, а ніби хто переорав її велетенським плугом. Всюди, куди не глянеш, дорогу перегороджують тороси. Не йдеш, а дерешся то на одне торосисте пасмо, то на інше. І так без кінця. А до всього міцний мороз, гострий вітер і густа темрява полярної ночі…
Попри всі труднощі, мандрівники йшли бадьоро і весело. Особливо добре почував себе Георгій Якович. З дня на день йому здавалось, що хвороба його йде на спад.
Кожного разу на нічному привалі, зігрівши задубілі пальці, він виймав з гумової сумки невеличкого зошита і записував у ньому події минулого дня. І кожний запис неодмінно закінчувався словами: «Ноги мої поправляються», або: «Ноги мої помітно поправляються, опух сходить»…
З самого початку походу встановився твердий розпорядок дня. Рівно о дев’ятій ранку вирушали в дорогу. Йшли до чотирьох годин пополудні і потім зупинялись на ночівлю. За день проходили 12–15 кілометрів, інколи 8-10, зважаючи на те, яка була дорога і погода.
А погода не балувала. Безперестанку дув злий зустрічний вітер. Забивало подих. Обвітрились і почорніли обличчя. Навіть собаки йшли, спустивши носи до самого снігу, ховали їх від вітру. Удень, під час коротких зупинок для відпочинку, собаки відразу ж вигрібали в снігу ямки й згорталися в них бубликом, прикриваючи морди кудлатими хвостами. Підняти собак і змусити їх іти проти вітру було нелегко. Як завжди, Сєдов ішов попереду. Вибирав зручнішу дорогу. За ним рухався санний поїзд. Першу упряжку — її так і називали «Передова» — вів Линник, друга — «Крижинка» — йшла без провідника, на поводі у першої. Йшов позаду Пустошний; він вів третю упряжку — «Струмочок».