Потім Сєдов звернувся до всієї команди та учасників експедиції;
— Я прошу вас дружно об’єднатися в розумінні спільного обов’язку, сумлінно працювати, і тоді ми перемогою завершим розпочату нами справу!..
Час наближався до третьої години дня. Почалось прощання.
Першим попрощався віце-губернатор. Він побажав щасливого плавання і досягнення мети. Він говорив холодно і байдуже. Мабуть, не дуже цікавила віце-губернатора доля експедиції. Він одразу сів у коляску, не чекаючи на відплиття судна, і поїхав геть.
За віце-губернатором почали прощатись члени міської думи — найбільші багатії міста.
— Ну ось, Георгію Яковичу, — говорив, простягаючи до Сєдова келих з шампанським, архангельський купець, — спорядились ви у далеку доріженьку… закупили різний теплий одяг, витратились. А на мій розсуд, все це марно! Вирушили б ви на Південний полюс — і в усьому цьому не було б потреби. Адже там південь… тепло. Велика була б економія… Але зробленого не повернеш! Прощавайте, добродію!
П’яненький купець щиро вірив у те, що коли полюс південний, то там тепло. Георгій Якович тільки гірко усміхнувся: за час підготовки експедиції йому не раз доводилось зустрічатись з таким неуцтвом.
Підходили прощатися рідні, друзі і навіть незнайомі люди. Всі зичили успіху експедиції, доброго здоров’я її учасникам.
Військовий оркестр грав марш. Звідусіль чулися привітання, побажання щасливої дороги. Над річкою пролунали гарматні постріли. Всі судна підняли прапори, салютуючи «Фоці», що повільно відчалював од морської пристані. Георгій Якович стояв на верхньому містку. Місто, пристань, натовп народу на березі — все поступово віддалялось, ніби відпливало кудись у далину. Все глухіше, все тихіше долинали з берега вітальні вигуки. Сєдов стояв мовчки і лише зрідка кивав головою. Він прощався з землею, прощався надовго, можливо, назавжди…
У самому гирлі Двіни, на барі[1] — там, де річкові води вже змішувались з водами Білого моря, — «Фока» став на якір. Тут до нього підвели баржу. За ніч з неї перевантажили на судно останнє експедиційне спорядження. А на світанку 28 серпня буксирний пароплавчик повів баржу назад.
Коли баржа і буксир зникли з очей у досвітньому тумані, Сєдов скомандував:
— Віра якір!
Загримів ланцюг. Якір вибрали. «Фока» дав довгий прощальний гудок і повільно рушив на північ.
З-за обрію викотилося сонце. У його променях на легкому вітрі затріпотів корабельний прапор, прапор першої російської експедиції на Північний полюс.
Розділ 2
У боротьбі зі штормами
зимку, коли крига сковує води Білого моря, воно і справді стає зовсім білим, наче хто вкрив його простирадлом.
Але це взимку. А зараз, у тиху, безвітряну погоду, море світло-зеленого кольору. Від яскравого сонця поверхня його здається посипаною безліччю блискіток.
Навантажений до краю, «Фока» йде з невеликою швидкістю — всього чотири милі на годину. За кормою від гвинта тягнеться і губиться в далині широка доріжка спіненої води. Спереду на обрії де-не-де біліють вітрила рибальських шхун немов чайки, що сіли на воду після довгого польоту.
На капітанському містку, зіпершись на поруччя, стоїть Сєдов. Він зосереджений і замислений. Довгими, виснажливими були клопоти по організації і спорядженню експедиції. Добре, що все це уже позаду.
Одначе турбує Сєдова інше. За всяку ціну в цьому році йому необхідно дістатися Землі Франца-Йосифа і підготувати все для зимівлі. А вже наступної весни, зі свіжими силами, вирушити звідти на полюс. Але надто затягнулась підготовка експедиції, пізно він вирушив у цю далеку, невідому дорогу. Те, що зараз навкруги спокійне, гладеньке море, не може обманути досвідченого, бувалого моряка. Літо — найсприятливіша пора для плавання на північ — уже минає. З дня на день повіють осінні вітри. А за ними прийде зима, холодна, хуртовинна, довга. Як панциром скує вона океанські води, стане на шляху «Фоки» крижаною перепоною, і тоді…
Але Сєдов відганяє від себе цю думку. Він рішуче підходить до компаса: стрілка показує курс — північ.
— Так тримати! — коротко кидає Сєдов.
— Єсть так тримати! — відгукується рульовий.
День, ніч, ще день і ще ніч йшов «Фока» Білим морем. На світанку 30 серпня він потрапив у горловину — вузьку протоку, що відокремлює Біле море від Баренцового. І тут налетів свіжий вітер. В одну мить змінилось море. Потемніло, скипіло. Ходором заходили по ньому високі хвилі.