Нарешті Джованні закінчив одягатися, та й Сюзанна вже була готова. Сюзанна, що перероджувалася із дівчинки в підлітка, її тіло щодня змінювалося, ноги витягувалися, взуття кожні кілька місяців доводилося купувати більшого розміру. Вона перетворювалася на юну жінку, а в нього ті її зміни в зовнішності викликали якесь химерне відчуття незручності. Він зачиняв двері до ванної, які та постійно залишала відчиненими, — так само, як і його дружина. У перший час після їхнього знайомства Гектор підглядав за Еленою, коли та милася під душем, дивився на неї через пару гарячої води, іноді не витримував і собі заходив до кабінки, де вони кохалися навстоячки, де він підхоплював її легке, мокре тіло, що ковзало в руках. Здавалося, відтоді минула сотня років; коли саме сталося те, що віддалило їх одне від одного? Куди поділася жінка, яку він так шалено кохав? Перед ним стояло двійко дітей — гарно вбраних, із шкільними ранцями на плечах, готових провести цілий день далеко від батьків, — дітей, яких вони, можливо, зачали саме під час одного з тих спільних купань під душем.
Вони спустилися до бару, розташованого якраз біля їхнього будинку, — старого місцевого бару, порожнього й напівтемного. За касою стояв Діно, який, здавалося, стояв там вічність; Марко готував каву, а Мауріціо з дня в день тільки те й робив, що нарізав канапки. Гектор любив цей бар і від душі сподівався, що ніколи, нікому й нізащо не спаде на думку зачинити або переробити його з якихось причин.
— Що замовлятимете? — запитав Діно, не вітаючись, адже в усіх тих нормах етикету він не дуже тямив.
— Мені — трубочку з шоколадом, — сказав Джованні.
— Круасан без нічого, — якось непевно пробурмотіла Сюзанна.
— До вас учора Елена часом не заходила? — поцікавився Гектор.
— Та наче ні, — відповів Марко.
Діно також заперечно хитнув головою.
— Татку, чим тобі так до вподоби цей бар? — запитала Сюзанна, як тільки вони вийшли надвір. — У них найгірші круасани в Римі, до того ж там такий відстій. Усередині темно, дихати нічим.
— Прийде час, і ти теж, можливо, збагнеш, що значить «ностальгія», — відповів Гектор.
— Краплина мудрості номер 998! Дякую, таточку!
— А мені подобається, — втрутився Джованні, — вони схожі на братів Адамсів.
— Отож бо воно і є! Справжні невдахи! Я впевнена, що вони тут уже сто років не прибирають!
— Досить балачок! О котрій годині ви повернетеся додому сьогодні? — запитав Гектор.
— Я вийду зі школи о другій, але потім піду до моєї подруги Ірени, будемо вчитися разом.
— А ти?
— Не знаю... мабуть, о пів на п’яту... але потім мені на балет.
— Добре, я попрошу бабусю, щоб забрала тебе.
— Ні, краще ти, прошу тебе! — попросив Джованні. У його голосі Гектор ясно відчув нотку благання.
— Побачимо, чи в мене вийде. Напевно не можу обіцяти.
Хлопчик кивнув і поплівся за сестрою. Гектор дивився йому вслід, аж поки той не звернув за ріг вулиці. Його охопила незбагненна тривога. Спробував знову зателефонувати Елені — марно. Що відбувається?
І тільки в ту мить він згадав, що напередодні залишив скутер на роботі.
6
Вона приїхала на місце майже о першій. Відчинила дерев’яні ворота, заїхала на подвір’я і зупинилася під старим розлогим буком. Те дерево бачило її ще маленькою дівчинкою. Листя вже почало набувати багряного кольору, але було помітно, що цього літа дерево страждає від спеки. Елена прихилилася чолом до грубої, шорсткої кори стовбура; від того доторку по її тілу розлилося відчуття спокою. Вона дуже любила це дерево, майже як доброго старого дядечка, до якого бігла щоразу, коли шукала втіхи. Зайшла до хати. Там її привітали напівтемрява, прохолода, легкий запах сирості та кілька сімей павуків. Розчинила одне з вікон, щоб впустити всередину свіже повітря і світло, покинула речі у вітальні, а сама вийшла на галявину за будинком. Листя на деревах посохло і вже почало опадати — не стільки через осінь, скільки через брак вологи.