Коли вона з’їхала з дороги і почала підніматися схилом, колеса автівки застрягли в мулі. Вона увімкнула першу передачу і спробувала просуватися далі на мінімальній швидкості. Пішки звідти їй було не дійти, бо треба було нести сумки з продуктами. Щоб заспокоїтися, увімкнула радіо. Передавали особливий випуск новин, присвячений неймовірному метеорологічному феноменові, що охопив центральну частину Італії: «непогода з масовими опадами у вигляді дощу». Відразу потому посипалися градом страшні слова: зливи, світовий потоп, повені, кінець світу в Римі. І на додачу випуск завершили передачею в ефір пісні «Дольченера»[8]. Від проникливого голосу Де Андрé її пробило тремтіння; вона згадала, коли востаннє побувала на його концерті, й засумувала, ніби від втрати близького друга, супутника життя, коханого. Ледве стримувалася, щоб не заплакати через те, що все навколо і всередині неї розвалюється на шматки. Думала про Сюзанну, про Джованні, про Гектора, проклинаючи себе за те, що поїхала з дому. Раніше вона завжди думала, що краще було б загинути всім разом, адже тоді нікому не довелось би оплакувати померлих. Однак тепер вона була сама, посеред бурі: те, чого вона боялася найбільше у світі, відбувалося наяву.
11
— Що робиться, татку? — запитала Сюзанна, виходячи з машини з напівзаплющеними від сну очима.
— Поглянь на річку. От-от вийде з берегів.
— Як таке може бути?
— Не знаю, я ніколи ще такого не бачив.
— Це все через оту зливу, що пройшла минулої ночі?
— Так. Гадаю, нам краще забиратися звідси, поки ще не пізно.
— А що буде з нашою домівкою?
— Гадки не маю. Ну ж бо, сідай до машини, а то промокнеш до нитки.
Гектор завів двигун і поволі рушив уздовж набережної. Увімкнув радіо. Передавали про катастрофи, зливи, повені як про абсолютно несподівані та непередбачувані явища. Однак зміни в природі відбувалися вже давно, в усіх на очах. Після випуску новин — музика, ніби так і треба. Пісня Васко Россі «Селлі». Він чув, як Сюзанна тихенько підспівує.
— Звідки ти знаєш цю стару пісню? Я сам слухав її, коли був молодим.
— Сама не знаю, чула, як співала одна дівчина, я навіть гадки не мала, чия вона. Але непогана.
— Хай там як, але напевно краще, ніж оте, що ви слухаєте зараз! Принаймні у неї вкладено почуття.
— Тату, ти вже старий, не можеш постійно думати про ті часи, коли сам був молодим. Тепер ми — молодь, і в нас інші смаки, це ж нормально, хіба ні?
Гектор пригадав, які коментарі відпускала його мати щодо Васко Россі та інших співаків та гуртів з його юності.
— Маєш рацію, Сюзанно. Твоя бабуся ненавиділа Васко Россі приблизно так само, як я терпіти не можу ваших татуйованих реперів, які горланять матюки зі сцени.
— Татку, ти вже відстав від моди на кілька років. Таке вже давно ніхто не слухає.
— А що тепер слухають?
— Забудь, все одно тобі не зрозуміти, — промовила Сюзанна, втикаючи собі у вуха навушники.
На об’їзній дорозі на виїзді зі столиці вже утворилася довжелезна черга; видно було мало що, крім дощу та сірості. Гектор вирішив звернути на Фламінієвий шлях. Щоразу, коли дорога наближалася до берега річки, було помітно, як Тибр набирався водою, погрозливо здіймався, його темні води вирували від гніву, здавалися живими. Гекторові ще ніколи раніше не доводилося думати про річку як про живу, наділену власною волею істоту; він завжди вважав природу радше тлом, аніж активним суб’єктом. Спробував відігнати думку про забудови берегів, однак марно: у голові постійно крутився образ втомленого від численних знущань дракона з каламутної води й мулу, що зрештою вирішив піднятися і забрати все, що належить йому по праву. Замислився про той факт, що ніколи раніше не розглядав свою роботу з точки зору її впливу на довкілля. У його уявленні про подальший розвиток він завжди виходив із того контексту, що реальність слід розподіляти на дрібні складники і розглядати кожен складник окремо. З іншого боку, якби він не послуговувався цим принципом, то інколи нічого не досягав би. Подумав про покоління своїх батьків, про їхню беззастережну віру в прогрес, яку вони так само палко передали своїм дітям.
8
«Дольченера» (італ. Dolcenera — «чорна вода») — так назвали повінь, що охопила й зруйнувала місто Геную у 1972 році. Так назвав свою відому пісню генуезький бард Фабріціо Де Андрé. Пісня про самотність коханців, настільки захоплених своїм коханням, що навіть не помічають того, що відбувається довкола.