— Так і є! Іроко аж нетямиться від трюфелів, скуповує їх у мене щоразу; каже, що восени їй так кортить попоїсти мацутаке, що вона б, не задумуючись, полетіла до Японії лише заради того, аби хоч раз ними поласувати. Я якраз збирався заїхати до неї, щоб пригостити.
— Ви, напевно, кепкуєте з мене, правда? — запитала Елена.
— Зовсім ні, — відповів Ґвідо, — я — експерт з лісів та грибів, я ж вам казав!
Елена задумливо дивилася у вікно. Рідко коли в неї виникала можливість поділитися з кимось предметом своєї роботи, своїх перекладів, розповісти про час, проведений за переглядом потрібних документів за темою. І ось тобі — зовсім чужий чоловік, який виник невідомо звідки, здатен підтримати розмову на теми, що зазвичай викликали в оточення хіба що байдуже стенання плечима. Тоді вона насмілилася і розповіла йому зміст книжки про гриби, про спільноту збирачів грибів, про знищені вирубуванням і пожежами ліси, про життя, яке відроджується за іншими критеріями, про вразливість усього живого, про його здатність відновлюватися попри все.
— Головна думка Анни Цин, цієї американської антропологині та експертки з питань антропоцену та глобалізації, полягає в тому, — пояснювала Елена, — що на руїнах капіталізму народяться нові системи розвитку і, як наслідок, — нові моделі життя, нехай навіть бідніші, зате живучіші. Найважливіше — вміти спостерігати за речами під новим кутом зору. Вона, наприклад, стверджує, що гриби завжди мали й надалі матимуть фундаментальну роль у структурі світу, однак про них мало хто знає, тому що вони ховаються під землею і не показуються на очі.
— Знаєте що? Я розумію, про що говорить оця ваша Анна Цин, і, здається, я вже колись чув про неї раніше! — відповів Ґвідо. — А вам слід неодмінно походити зі мною лісами, погуляти; ви дуже здивуєтеся, коли відкриєте для себе багато нового, якщо матимете змогу й бажання уважно спостерігати.
— Я навіть не сумніваюся. Досі мої знання мали суто теоретичний характер, адже я набула їх з літератури. Так завжди було зі мною, ще змалечку, однак, мабуть, зараз настав час нарешті вистромити носа з-за книжок, щоб познайомитися з живою природою! — вигукнула Елена, дорікнувши собі подумки за надмірне завзяття.
Вона відчувала, як усередині прокидається щось дивне, давно забуте. Цей чоловік слухав її по-справжньому, умостивши поряд своє велике неотесане тіло лісоруба, однак розумів і сприймав усе те, про що вона йому говорила.
— Я годинами міг би говорити про ліси, про життя рослин, — признався він, — міг би прочитати цілу лекцію про мохи та лишайники, розповісти про коріння та мікологію, звичайно, і про дерева теж, але мене більше цікавить життя підліска... Та не хочу вам надокучати. Коли закінчиться оця злива, що наробила стільки лиха, я візьму вас із собою. Орцо буде дуже радий з вами познайомитися.
Ці слова, тон його голосу, ямочка на підборідді, глибокі зморшки на чолі, кучеряве каштанове волосся — все її зачаровувало. Елена відчула, як десь унизу живота піднімається і розливається по всьому тілу тепла хвиля. Їй здалося, ніби вона потрапила до загадкового світу, де почувалася у безпеці, як уже давно з нею не траплялося.
19
По дорозі він теж бачив численні затоплені садиби, знесені з дороги розбурханою річкою автівки, залиті дощем поля, вирвані з корінням дерева... Люди покинули домівки, прихопивши з собою тільки найнеобхідніше, школи евакуювали, — сцени зі Всесвітнього потопу.
Як могло все це статися?! Чому ніхто не потурбувався, щоб забити тривогу?! Гектор уже уявляв собі наступну полеміку, перекладання відповідальності з одного на іншого. Він добре знав ці механізми. Дракон мулу дістався і до нього. Подумав: а чи в Римі річка теж вийшла з берегів? Зважаючи на рівень, якого досягли води Тибру на світанку, залишалося мало надії на те, що після полудня ситуація поліпшилася.
Він подумав про Клаудію, сподіваючись, що та в безпеці. Хтозна, скільки разів вона, напевно, намагалася йому зателефонувати. «Тепер вона мене зненавидить». Від цієї думки він несподівано для себе відчув полегшення. Протягом одного дня все його життя перевернулося з ніг на голову. Невже треба було так мало? Все, у що він вірив, усі його звички... вистачило кількох годин дощу, щоб опинитися за тридев’ять земель від власного життя, розгубленим і збентеженим. І, попри всю нестабільність, неврівноваженість, він усвідомлював абсурдність ситуації.
До в’їзду на швидкісну трасу залишалося ще чимало кілометрів, через Тибр — не перебратися, знайти Елену взагалі було неможливо через увесь той маразм. Він на мить навіть подумав, а чи не повернутися назад, до дітей. Як він міг їх залишити?! Йому слід було залишатися із ними, принаймні допоки не припиниться дощ, однак тепер уже це стало неможливо. Він збагнув, що навіть не спитав Ове його номер мобільного. Хай там як, та в нього тепер усе одно не було телефону, до того ж мобільний зв’язок не працював. Відчув, що зголоднів, адже з учорашнього вечора у нього росинки макової в роті не було. Тривога наростала. Почувався цілковитим ідіотом. Єдине, що залишалося робити, — йти далі, хоча він навіть гадки не мав, куди рухатись і що на нього чекає попереду.