Хіба не так само почувалися іммігранти? Чоловіки й жінки, що втікали насамперед від воєн, однак останнім часом було все більше таких, що бігли від засух, пожеж, ураганів та повеней. Він озирнувся довкола: ті, що втікали, чи знайшли б вони собі нові домівки, друзів — таке життя, як було у них раніше?
Його власне життя закінчилося назавжди — це він знав точно. Прямо перед ним — чорний екран. Згадався твір, який він колись написав у школі. У ньому він уявив собі, як після повені Рим перетворився на нову Венецію, а його мешканці, замість того, щоб ходити вулицями, мусили плавати. В його дитячих фантазіях вода була забавкою, у прозорій, як сльоза, воді плавала риба. Однак тепер річка, що вийшла з берегів, несла з собою руйнування і смерть, бурхливий потік був наділений страшною силою, перед якою ніщо не встоїть. З одного куточка садка Червоного Бука було добре видно долину Тибру; згори річка здавалася маленькою, таким собі безневинним творінням, яке зараз перетворилося на зголоднілу звірюку, розлючену і засліплену.
У ту мить повз нього пройшла невисока жінка; вона рухалася дуже швидко і ледь зачепила його рукавом. На жінці були великі вишнево-червоні гумові чоботи і просторий зелений плащ-дощовик із термоволокна. Гектор інстинктивно поспішив слідом, заворожений цією барвистою плямою посеред навколишньої сірості. Жінка, здавалося, не помічала, що відбувається навколо, і Гектор ледве встигав слідом. Зрештою йому вдалося її наздогнати. Від перебування поряд із нею він підбадьорився, ніби віднайшов малесенький промінчик світла у пітьмі. Жінка щось сказала незрозумілою мовою; здавалася роздратованою, схвильованою. Договоривши, вона різко розвернулась і опалила Гектора пронизливим поглядом. Жінка виявилася азіаткою років сорока. Її обличчя нагадало йому одну відому японську актрису.
— Ви що? Стежите за мною? — вигукнула вона обурено бездоганною італійською.
— Мені сподобався ваш дощовик, — відповів він збентежено, — я не хотів вам набридати. Я намагаюся добратися до дружини, на той берег ріки.
— Отакої! У мене теж була призначена зустріч на тому березі з однією особою, що мала приїхати з Умбрії, однак тепер і думати нічого. Та ще й мобільні не працюють як слід.
Не уповільнюючи ходи, вона продовжила:
— Яке лихо! Я тут такого ще ніколи раніше не бачила!
— І я.
Якийсь час вони мовчки йшли пліч-о-пліч. Гектор чув її рівне дихання; напевно, вона звикла багато ходити пішки. Ніби вгадавши його думки, вона промовила згодом:
— Уся справа в диханні. Ви просто не вмієте правильно дихати, а тому швидко втомлюєтеся.
— Насправді мені важко через мокрий одяг.
— Звичайно, ваше вбрання зовсім не придатне для такої погоди. Однак ви все одно дихаєте неправильно. Є щось таке, що вам заважає.
Чому вона так сказала? Дощ, здавалося, трохи вщух. Вони вийшли на околицю містечка, на дорозі не було видно ні душі, поля обабіч нагадували рисові посіви. Вони сховалися під навісом покинутого складу.
— Мені треба зробити два термінові дзвінки, — сказала жінка.
Гектор цокотів зубами, піт скував тіло холодом. Він віддав би що завгодно, аби опинитися зараз перед каміном і стягти з себе мокрі ганчірки. Подумав про садибу Червоного Бука, де у певні відрізки свого подружнього життя мешкав з Еленою, коли діти були малі. Побудував для них халабуду на фініковому дереві, в якій Сюзанна з Джованні бавилися тижнями. Згадував їхні веселі голоси, щебетання друзів, коли вони всі разом вдавали з себе то піратів, то астронавтів, то вчених, сперечалися, падали й набивали синці, а потім бігли додому, щоб їх пожаліли. Не знав тоді Гектор, що ті хвилини стануть найщасливішими спогадами його життя. Він несподівано відчув себе далеким і назавжди відокремленим від тих часів, загубленим у непевному й нестабільному світі, де нічого не можна сприймати за норму, навіть зміну пір року.