— Про що ти думаєш? — запитав Ґвідо. — Ти якось ураз спохмурніла.
— Хочу почуватися вільною і не можу. І знаєш, що найгірше? Ще зовсім донедавна я навіть цього не усвідомлювала. Так, звісно, в душі я знала, що щось не так.
— Тоді це — не найгірше, а найкраще. Без усвідомлення проблеми у тебе мало можливостей для вибору.
— Справа не в усвідомленні, це щось значно глибше, щось пов’язане з пошуками мого особистого місця в житті... не знаю, як пояснити. Йдеться майже про фізичну потребу.
— Мені подобається, коли ти сумуєш, однак не сприймай мене занадто серйозно. Я — всього лише лісовий самітник.
— Який полюбляє жінок. Це відразу ясно з того, як ти мене цілував. Гадаю, жінок у тебе було чимало, однак жодна з них не готова жити вдалині від світу, як ти.
Ґвідо усміхнувся. Усмішка в нього була широка і щира. Елені закортіло знову його поцілувати. І вона так і зробила. Довгим, пристрасним поцілунком. Коли вони нарешті відхилилися одне від одного, Ґвідо випалив:
— Так же й задихнутися можна! Так і є, я без пари. І люблю жінок. Інколи переконую себе, що жити самому — це мій вибір, і тоді справді вважаю, що це правда; однак бувають моменти, коли важко. Не можна мати все в житті, — сказав, дивлячись у вікно машини, — зате в мене є чудовий пес, ти обов’язково маєш із ним познайомитися!
— У мене таке відчуття, ніби я роблю все — а точніше, не роблю нічого — через страх. У мені завжди гніздиться ціла купа страхів. Боюся помилитись, боюся бути собою. Боюся бути покинутою, вибирати, дати волю своїм почуттям.
— Страх. Цікава тема для розмови! Про нього можна говорити годинами. Знаєш, чого я найбільше боюся у цю мить? Що ми руйнуємо все, а самі навіть не усвідомлюємо цього. Я живу в лісі ось уже більше двадцяти років і бачу, що відбувається. І те, що я бачу, мене справді дуже лякає.
— Досить поглянути у вікно зараз... — продовжила Елена.
— Досить було відчути сморід диму і побачити попіл, що падав з неба місяць тому.
— Але ж ми скоро колонізуємо Марс, хіба ні? Які проблеми?! — різко заперечила Елена, заправляючи пасмо волосся за вухо.
— Ніяких проблем. Я шаленію від цього твого жесту. Але мене на Марс навіть мертвим не затягнуть. Я хотів би повезти тебе на зелену планету, вкриту квітами, де живуть численні комахи, рідкісні птахи, зниклі з лиця Землі тварини. Мені хотілось би побудувати з тобою халабуду з пахучого листя й моху, де ти ляжеш, потім повільно роздягнешся, а я буду дивитися на тебе, довго-довго, як на прекрасну картину або чудовий краєвид. І лише після того, як я роздивлятимусь на тебе так довго, що знатиму напам’ять кожен міліметр твого тіла, тільки тоді я візьму тебе.
На якусь мить зависло мовчання. Дощ, здавалося, теж стишився. Елена важко сковтнула; його слова — такі на перший погляд неприйнятні — проникали їй глибоко в серце. Вона знала, що ніколи не зможе їх забути. Ґвідо уважно поглянув на неї, він теж був схвильований, було щось неймовірне у його очах.
— Господи, вибач будь ласка, — промовив Ґвідо, обірвавши неймовірну емоційну напругу між ними, — сам не знаю, що на мене найшло. Який я бовдур!
— Не вибачайся, мені це стало на користь. Давно я не почувалася такою... ніби справді вродливою, особливою. Мені б дуже хотілося, щоб та планета справді існувала.
— А вона існує, — промовив Ґвідо, торкнувшись рукою до грудей, — ось тут. А ти — дуже вродлива. Справді.
У ту мить задзвонив телефон.
— Вибач, кінець романтики, мені треба відповісти. Можливо, хтось потребує допомоги.
Голос Ґвідо враз змінився, залунав серйозно.
— Так, я вже майже внизу, по дорозі на Пенну. Гадки не маю, як я зможу перебратися через річку, але спробую доїхати до тебе. Тут зі мною одна жінка, яка шукає чоловіка й дітей... Розумію. Я передзвоню тобі, як тільки матиму краще уявлення про ситуацію. Чао!
Потім знову звернувся до Елени:
— Доведеться нам повернутися на планету Земля, зруйновану пихатою самовпевненістю і тупістю людей. Ти готова?
— Я б назавжди залишилася у твоїй машині, — сказала Елена.
— Я й сам не проти. Інколи так кортить зупинити час. Буває, йдеш по лісу, і все навколо тобі здається бездоганним. Така рівновага в усьому, така гармонія у співіснуванні всіх лісових істот, що це наганяє журбу за втраченим світом. Від того глибокого смутку взагалі не хочеться виходити з лісу, хочеться перетворитися на рослину, змішатися з іншими лісовими мешканцями. Як правило, у такому стані я знаходжу трюфель, — вигукнув він, — то ліс мене так втішає подарунком і разом із тим каже, що я — інший, що я всього лише дурна й ні на що не потрібна людська істота, — тупий споживач.