Покуштував одну спагетину, потім із води, в якій варилися спагеті, приготував соус, додавши консервованого тунця, лимонну цедру і багато пармезану, злив воду з пасти, залишивши її трішки недовареною, щоб потім припустити на пательні разом із соусом кілька хвилин. Тим часом вийняв із духовки запечені перчини. Побачив, що бракує хліба. І молока на сніданок теж не було. Розхвилювався через незрозуміле зникнення Елени. Згадав про те, що з ним сталося вранці в офісі, про химерний бунт, що вчинив йому власний мозок. Боявся, що то було свідченням якогось серйозного відхилення. Він завжди багато працював, занадто хвилювався, адже робота в галузі будівництва — як війна, зі своїми перемогами, але й ризиками, компромісами, до того ж останнім часом галузь зазнавала кардинальних змін. Про них не говорили відкрито, йшли тільки закулісні перемовини між основними лідерами, але в усій системі проявлялися тривожні ознаки нестабільності. Всі навколо вдавали, ніби нічого особливого не відбувається, хоча в душі добре знали, що це неправда. Ніщо у світі не може рости до нескінченності, так само як і не можна будувати безконечно, — принаймні не в тому світі, де він жив донині.
Він переніс пательню на стіл, розклав пасту по тарілках для дітей. Звичні, повсякденні дії, які зазвичай виконувала його дружина. Він куховарив лише на вихідні, коли до них у гості приходили друзі; ніколи не займався кухнею щодня, щоб нагодувати дітей.
— Смачно як, татку! — сказала Сюзанна. — Набагато краще, ніж виходить у мами.
— А мама де? — запитав Джованні. — Чому не повертається?
— Не знаю, — відповів батько, — можливо, зайнята чимось із подругами і забула мене попередити.
Тут він засумнівався: а якщо вона його попереджувала, а він просто забув? Якщо його мозок справді руйнується? Перевірив мобільний, чи не з’явилося нових повідомлень.
Прибрав зі столу, поки діти перевдягались у піжами. Дивно було займатися хатніми справами без неї; дивно було не знати, де вона. Він зайшов до спальні Сюзанни, у той її світ спілкування з подругами, постерів поп-співаків, про яких він ніколи не чув, світ єдинорогів, фламінго, фраз про кохання із цукерок «Перуджина», полароїдних знімків, — ані сантиметра вільного простору на стінах! — з купою одягу просто на підлозі, із заваленим книжками, зошитами, паперовими аркушами, фломастерами письмовим столом.
— Як можна жити в такому гармидері?! — запитав Гектор.
— Тату, не починай! Ми про це вже сто разів говорили. На вихідні приберу, обіцяю.
— Мама тобі часом не писала?
Сюзанна перевірила мобільний.
— Ні, ніяких повідомлень. Ти хвилюєшся? — знову позіхнула. — Вибач, спати хочеться. Завтра у нас контрольна з природознавства, треба виспатись як слід. На добраніч, татку!
І вкрилася ковдрою з головою.
Джованні ще й не думав спати.
— Татку, давай поборемося?
Гекторові зовсім не хотілося. Він підхопив малого на руки, жартома полоскотав і штовхнув на ліжко.
— Час спати! — наказав суворо.
Хлопчик засміявся. Потім раптом посерйознішав:
— Сподіваюся, що мама буде тут, коли я прокинуся.
— Звісно, буде.
Поцілував сина і вимкнув світло.
— Тату...
— Що?
— Якщо я не зможу заснути, можна мені до тебе в ліжко?
— Звичайно, можна, але ти відразу заснеш, ось побачиш.
У домі стало тихо. Гектор пішов до вітальні, сів на диван і ввімкнув телевізор. Написав повідомлення Клаудії. Спробував зателефонувати Елені, але її мобільний і досі був вимкнений. Пригадав, як дивно вона дивилася на нього вранці: поглядом, сповненим болю і докору, який він не зміг витримати. Вирішив навести лад у хаосі, залишеному дружиною. Помітив, що вона забрала з собою ноутбук. Склав до шафи увесь одяг, який вона покинула купою на ліжку. Йому здалося, ніби він відчуває Еленин гнів, її різкі, похапливі жести, як у того, хто наважується на щось в останню мить. Навівши лад, сів на ліжко, підняв подушку, щоб узяти піжаму, і знайшов під нею записку. Написану кривим, квапливим почерком. «Мені треба побути самій кілька днів, щоб подумати. Я бачила тебе з отією. Мені дуже боляче. Як ти міг так зі мною вчинити?!»
Гектор зітхнув. Знав, що рано чи пізно це мало статися, йому навіть полегшало. Гнійник прорвав.
4
«У невизначеності або в непередбачуваній природі часто криється щось страшне, але саме така непевність у мисленні змушує нас припускати, що невизначеність призводить і до можливості життя. Єдина причина, з якої цей факт здається нам дивним, — це те, що більшість із нас виросли з мріями про модернізацію і прогрес».