Абдуль Рашид Махмуді
Після кави
Після кави
Вікна Халілевої крамнички виходили на канал. Він то вештався довкола, то намагався відігнати надокучливу муху, що літала в нього перед носом, то час від часу поринав у дрімоту. Вітерець грав із подолом його джильбаба[1], ніби хотів підняти тканину вгору й гайнути в небо. Але цю ідилію порушив сторонній галас із боку вулиці — крики, сміх і собачий гавкіт. Ватага хлопчаків проходила повз канал, а поруч біг чорний собака, здіймаючи гавкіт, ніби на знак незгоди, що вони підуть купатися у водоймі без нього. Здавалося, хлопці тікали від мешканців Верхнього Єгипту, тримаючи «здобич» у руках: фініки, опунцію та очерет. Халіль здригнувся від звуку хлопчачих голосів, а коли з дальнього кінця села почувся післяобідній заклик до молитви, його сон повністю розвіявся. Чоловік відчув, ніби чиясь міцна рука стиcнула його, змушує підвестися й піти до мечеті, аби встигнути на молитву, але Халіль не підвівся. Ці малі шибеники все ще шалено галасували та врешті гайнули у свої схованки, допоки не мине ця пекельна полуденна година. Після історії, яка сталася з його сестрою, Халіль зовсім не відчував у собі бажання здійснити омивання чи намаз, натомість він хотів заснути й ніколи не прокидатися. Чоловік не хотів ні з ким про це говорити. Його покупцям також не було що сказати йому, хтось просто заходив до крамнички, брав усе, що необхідно, і негайно йшов геть. Уже ніхто не сідав на підлогу перед дверима крамниці, щоб пограти в карти, випити кави або чаю та покурити мелясу. Це все залишилося позаду, і він більше не хотів мати ні з ким справу. Але повсякчас чоловік помічав в очах людей питання про його сестру. Проте ніхто не наважувався його вимовити: «Куди ж поділася Закія?» Він не міг нікому дивитися у вічі. Щоразу, коли хтось з його покупців заходив у крамницю, Халіль схиляв голову вниз, ніби відчував страх перед людьми, наче перебував під гнітом сорому та лиха, проте не міг нічого вдіяти. Він почувався безсилим перед тим, що скоїла його сестра Закія. У чому ж тоді користь від цієї крамнички, якщо навіть не можеш ні з ким поспілкуватися? Може, тоді взагалі краще залишатися вдома, щоб ніхто з людей не бачив твого обличчя?.. І коли Халіль нарешті встав зачинити двері крамниці, у його голові промайнула думка: «Яка ж тоді користь від сидіння вдома? Гаразд... куди ж мені піти? До кого звернутися по допомогу?» У нього не було нікого, окрім Ібрагіма Абу Заїда.
Халіль пройшов повз будинок Нафіси. Літня жінка перед своїм будинком намагалася загнати сухою пальмовою гілкою курей у курник. Раніше вона не мала звички заганяти птахів до заходу сонця, але зараз вирішила зробити це раніше.
Халіль пройшов повз, не привітавшись і відвернувши обличчя. Він ненавидів цю жінку, бо його сестра часто відвідувала її й працювала на неї задарма. Нафіса звернулася до нього зі словами: «Будь здоровий, Халілю!», але він нічого на те не відповів. А після того, як чоловік трохи відійшов, вона промовила: «У тебе на плечах важкий тягар, мій синку, нехай Аллах помилує тебе та допоможе, мій любий». Нафіса відчула, що Халіль ігнорує її. Проте вона не заслуговує на таке ставлення. Те, що сталося, те вже сталося, у цьому немає її провини. Мідхат також нещодавно пройшов повз її будинок у супроводі собаки й товаришів. Вони йшли з протилежного боку каналу, тримаючи в руках очерет. Жінка покликала його: «Підійди до мене, синку мій, поцілуй мене, мій любий». Але хлопчик зупинився та пробурмотів собі під ніс: «Мені байдуже до літніх людей». Вона сказала: «Підійди сюди, будь чемним». Мідхат відповів: «Чому ти ніяк не знімеш кульчик у носі?» Жінка похитала головою, вона була спантеличена тим, що цьому хлопчиську всього п’ять років, а він говорить так, ніби є породженням диявола. «Нехай Аллах помилує твоїх маму й тата, Мідхате». Потім, зітхнувши, Нафіса подумала: «Утім... а хто любить літніх людей»?
Вона була останньою представницею покоління дідусів і бабусь. І до неї вельми шанобливо ставилися в будинку Зейнаб, дружини її брата. Коли Зейнаб померла, Нафіса переїхала жити до двоюрідної сестри Зейнаб — Фатіми, але її ображало ставлення дочок Фатіми. «Цим дівчаткам, так само як і Мідхату, не подобався кульчик у носі», — подумала жінка. «Що це стирчить у тебе з носа, бабусю? Ніхто вже цього не носить», — казали дівчата. Їм також не подобалося татуювання на її підборідді. Варто їй було вимовити хоч одне слово, як із неї починали кепкувати: «Ви постійно базікаєте!» або ж навіть гірше: «Бабуся несе якусь маячню».
Усі любили смакувати її страви, вони були готові проковтнути їх разом із язиком — усі ті старі рецепти, які Нафіса закарбувала у своїй пам’яті, — однак дівчата не виявляли великого бажання дізнатися секрети приготування. Фатіма просила Нафісу, аби та навчила її старшу доньку основам кулінарії, щоб підготувати дівчину до шлюбу. Проте Саадія не хотіла слухати поради й настанови Нафіси: «Бабусю, ти мене виводиш з рівноваги своїми вказівками про те, скільки води треба додати до рису, бо ж уміння правильно приготувати рис — це ознака вправної господині, або що томатний соус треба рівномірно протушкувати... Ти думаєш, що чоловік настільки перейматиметься цим, як ти?.. Чом би йому просто мовчки не з’їсти все те, що я йому зготую?..»