— Правда в тому, що я ще не вирішив. Думатиму. Може, скажете мені, де знайти хороший австрійський ресторан, щоб пообідати?
Питання стало для молодого чоловіка несподіванкою, і він замислено почухав голову.
— Насправді тут неподалік є чудовий ресторан. Єдиний його недолік — він дорогуватий.
Юнак намагався пояснити, як знайти ресторан. Але побачивши збентеженого клієнта, узяв аркуш паперу й написав назву й адресу ресторану, а потім намалював просту карту зі стрілками. Пройшовши кілька кроків до пункту призначення, він розгублено зупинився на першому перехресті, до якого дістався. Чи хотів він пообідати в ресторані? Сидіти за столом на самоті, коли всі інші вечеряють зі своїми супутниками? Здавалося, краще вечеряти вдома і їсти все, що знайдеться в холодильнику. Вистачить вареного яйця й шматочка сиру. Але ж повернутися додому так рано ввечері також означало протистояти самотності. Йому потрібна була жінка; це було очевидно.
Він згадав останній урок пана Алі Абделазима. Учитель збирався переходити до іншої школи в іншому місті. Під час останнього уроку він викладав до останньої хвилини. Щойно пролунав дзвінок, він зупинився і почав збирати свої папери.
— Я хотів би порадити вам продовжувати свої молитви, — сказав він. — Хоч я знаю, що моя порада залишиться непочутою для вас, сільські хлопці. Деякі з вас взагалі не моляться, а інші просто непосидючі. Чому? Тому що ви прагнете повернутися до свого жахливого життя, життя, у якому ви віддаєтеся швидкоплинним насолодам цього світу. Я знаю вас, селяни: ви — упертий народ. Один із вас воліє провести своє життя в суді, сварячись зі своїм братом за два кірати землі, доки вони обидва не збанкрутують, витративши всі свої гроші на квитанції адвокатів і хабарі для судових приставів і секретарів. Але я не можу піти, не порадивши вам дбати про арабську мову, мову Корану, мову небесних людей. Найбільше я переживаю, що настане Судний день, а ви все ще говоритимете поганою арабською та змішуватимете високу класичну мову з вульгарним сленгом. Тоді ви не будете мати права на жодне заступництво через безліч гріхів.
Він зібрався йти, але потім повернувся назад:
— Але є серед вас один, хто рідко робить граматичні помилки.
Він пройшов поміж рядами і зупинився біля Мідхата.
— Твори, які ти пишеш, чудові, — сказав він. — Але мене дивує: як такий негідник, як ти, може так добре писати? Проте Аллах здатний на все.
— Я не негідник, — відповів Мідхат з почервонілим від збентеження обличчям.
— Замовкни. Новини про твої скандали доходять до мене безпосередньо. Скажи мені, що сталося, коли минулої п’ятниці ти побачив дівчину з родини Абдельрахіма на вулиці?
— Я, пане? Я невинний, клянусь. Усе це неправдиві звинувачення.
— Розкажи мені, що саме сталося.
Один із однокласників намагався врятувати його:
— Це була провина дівчини. Вона йшла вулицею, вихиляючись...
— Замовкни. Не вимовляй більше жодного слова. — Учитель повернувся до учнів: — Бачите, як ці двоє негідників намагаються виправдати ганебну поведінку ще гіршим приводом, ніж гріх? Дівчинка ходила й трясла...
Учитель зупинився, а потім не знайшов іншого виходу, окрім як вжити відповідне слово:
— Трясла сідницями. Тому ваш товариш не встояв перед дияволом і пішов за нею, поки вона не накричала на нього й не погрожувала влаштувати сцену. Хіба це не так?
— Я ніколи її не торкався.
— Замовкни.
Він схопився за волосся.
— Я імам і виголошую п’ятничну проповідь. Якби я не заступився, вони б вас убили. Отже, я попереджаю вас востаннє, ніколи більше не робити нічого подібного. А тепер скажіть мені, чому ви думаєте, що Аллах створив дівчат, щоб їх переслідували?
Учень, який намагався врятувати свого друга, знову втрутився.
— Якщо вона непристойна, то вона заслуговує на все, що з нею відбувається.
— Треба щось розуміти, сільські грубіяни, — сказав учитель. — Ваш обов’язок — захищати дівчат. І ви повинні розуміти, що ворушіння сідницями на вулиці — це не що інше, як заклик до шлюбу, тобто «хто з вас зможе одружитися, то нехай підійде до моєї родини, щоб попросити моєї руки». Цей дзвоник не до вас, адже ваші батьки все ще підтримують вас. Ти розумієш, Мідхате?
Він кивнув головою на знак згоди, але очі його наповнились слізьми, від чого серце вчителя трохи розчулилось, і він поплескав його по плечу:
— Дай мені руку й пообіцяй.
Він повинен був покласти руку на примірник Корану й дати клятву не турбувати дівчат і захищати їх від будь-якої шкоди.