— Ти брехун... — Вона зупинилася, щоб перевести дух. — А якщо я тебе образила, отже, ти це заслужив.
Мідхата розлютило те, що дружина відкинула свої звинувачення, але він стримався й почав спокійно пояснювати, що не заслуговує на образи. Хіба це злочин, принести з холодильника листя салату, а не помідори? Тож сперечатися з приводу чогось такого дріб’язкового — це недоречно й марна трата часу. Вона на мить була приголомшена, наче не могла придумати відповіді. Тоді відповідь прийшла, як грім. Чи його докір сколихнув совість жінки і викликав почуття провини, яке вона зневажала? Санія вилила весь свій гнів на чоловіка, який пробудив її моральні почуття. Чи таким чином він виправдовувався перед нею, бо вона його не любила й знала, що він її не любить, і щоразу, коли він займався з нею коханням, вона відчувала, що її ґвалтують? Потім раптом вона знову з’явилася, повернулася, стала обличчям до нього й усміхнулась, тримаючи напівсонну Каріму в одній руці, а другою — стискала подушку. Вона продовжувала посміхатися, коли заходила на кухню, і все ще посміхалася, коли виходила. Подушка, що полетіла йому в обличчя, спалахнула. Ця ніч стала переломною точкою. Тоді він відчув, що захист, накладений Зейнаб, знято, і тепер він наражається на жахливу небезпеку.
— Я ніколи не думав до того моменту, що в натурі людини може бути стільки люті, — сказав він одного разу Маріці. — Я бачив злість. Підпалити ватяну подушку в квартирі з дітьми!
— Не перебільшуй, — відповіла вона. — Дівчина заслуговує нашого жалю, а ти несправедливий. Їй зле, ось і все. Чому б тобі не відвести її до психіатра й не спробувати їй допомогти?
— Психіатра? — перепитав він. — Вона не хоче нічого чути про психіатра й завжди звинувачує мене в тому, що я божевільний. І я знаю, що перший крок до подолання психічного захворювання — це усвідомлення пацієнтом того, що він хворий і потребує допомоги. Чи не так?
— Чому б тобі не розлучитися з нею? — спитала його Маріка, трохи подумавши. — Ви не повинні так жити. Подібні ситуації закінчуються тим, що одна людина стає вбивцею, а інша — жертвою. І знаючи тебе, ти ніколи не станеш вбивцею.
— Розлучитися з нею?! — спитав він недовірливо. — А дівчата? Їм доведеться жити з небезпекою, отрутою і вогнем.
Маріка засмутилася. Вона думала, що він здатний звільнитися шляхом розлучення. Перед іншими Санія могла виглядати солодкою і світлою, і він не розумів, як вона могла розплакатися через дріб’язок, удаючи з себе жертву. Її помста була б жахливою, якби він із нею розлучився. Якщо Санія його не вб’є, то назавжди заборонить бачитися з Фатією та Карімою. На щастя, ніхто не виявився ні вбивцею, ні жертвою. Рак утрутився й припинив боротьбу після семи років важкої хіміотерапії та операції. І вона залишила йому двох дівчат. Тепер Мідхат шкодував, що залишив їх і поїхав до Відня, а все тому, що все ще чіплявся за залишки молодості. Старша дочка жила з чоловіком, а молодша з Марікою, але де ж була батьківська влада? Він не повинен залишати її на цьому критичному етапі середньої освіти. І чи справді він утік?..
Пута скинуто. І ось він стоїть на самоті, його відкинуло на узбіччя. Чоловік був звільнений, але все ще був у полоні своїх кошмарів. Тюремний охоронець пішов, але як він міг надолужити втрачений у довічному ув’язненні час? Його жахнуло, витрачено стільки років на боротьбу з ухиляннями, обманом, лицемірством і докорами. Особливо з докорами, довгими розмовами, які закінчувалися нічим або розпалювали іскри гніву та насильства. Це були роки самотності. Його опір, як потайний, так і відкритий, закінчився, це виснажило і він більше не міг писати. Його свобода більше нічого не вартувала. Більше не було що сказати.
Мідхат стояв під парасолькою, нікуди не йшов і стискав свій папірець. Чоловік уже три дні ні з ким не розмовляв. Він не відчував голоду, але якби не йшов у ресторан, будь-який ресторан, то куди йому йти, коли ще не було дев’ятої? А що б він робив у своїй квартирі? Кілька людей проходили повз вулицями, кожен рятувався від дощу, спалаху блискавки, грому. У тьмяному світлі він помітив трьох людей, які наближалися: чоловіка та двох жінок, і підійшов до них.
— Вибачте, чи не могли б ви підказати, як пройти за цією адресою?
Він простягнув руку, стискаючи папірець з адресою. Чоловік, який ішов трохи попереду інших, не збавив темп і не озирнувся. Але одна з двох жінок зупинилася, щоб прочитати адресу.
— Ви хочете піти в той ресторан? — уточнила вона. — Ми теж туди йдемо, тож просто йдіть за нами.
Тоді вона запитала його:
— Звідки ви?
Він відповів, і вона вигукнула: