— Як таке може бути? — здивовано запитала Нахед. — Я люблю Ваґнера. Ви не розумієте, що втрачаєте.
Чи варто висловлювати свої думки про Ваґнера перед професійним музикантом, чи триматися й мовчати? Найкраще було б нічого не говорити, але Нахед підштовхнула його плечем.
— Тоді скажіть нам, чому вам не подобається Ваґнер.
Він набрався сміливості й вирішив піти на ризик, вибачившись за свою неосвіченість.
— На жаль, коли я був молодим, у мене не було можливості вивчати музику. Ніхто, з тих країв, де я виріс, не піклувався про навчання музиці. У середню школу приходив вчитель музики навчати нас грати на уді, але після двох-трьох відвідувань він зник. Він підходив зі своїм інструментом, грав на ньому кілька хвилин і розповідав про музичну гамму: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Потім він зник назавжди. А мої знання музики залишились обмеженими. Тепер, що стосується Ваґнера...
Сальма все ще крадькома, скоса поглядала на нього, вивчаючи його обличчя. Вона, мабуть, помітила, що ліве око косить, але це вже не стримувало його, і чоловік висловив свою думку про Ваґнера, як би там не було.
— Що стосується Ваґнера, я намагався зрозуміти його, і ще намагаюся, але просто не можу повністю оцінити. По-перше, я не дуже цікавлюся північноєвропейськими легендами, які його надихали. Я родом із Середземного моря, і я грек розумом і серцем. По-друге, мені не до душі, як він прославляє смерть. Він вірить, що любов не справжня, якщо близьких не об’єднає темрява смерті. Тоді як я люблю світло і ясність дня, і вірю, що ми можемо втратити своє кохання в цьому нашому світі, і на кілька хвилин, і назавжди. Іншими словами, після розлуки та боротьби. Захоплення і єднання з коханою людиною доступне лише тим, хто пізнав розлуку та самотність. Але коли справа доходить до смерті, не може бути об’єднання, ейфорії чи любові.
— А чому ні, якщо це його філософія кохання? — запитала Нахед.
— Мені важко прийняти цей абсурд, — відповів він після деяких вагань. — Я можу зрозуміти коханця, який хоче померти з тим, кого любить, у надії, що вони зустрінуться в іншому житті. Але Ваґнер не вірить в життя після смерті. Смерть у його очах є повним розчиненням. І третє...
— О, а є третє? — грайливо перебила його Сальма.
Він повернувся до неї, сміючись.
— А ще є третє, Сальмо. До сьогодні я не бачив цілком задовільного виконання «Трістана та Ізольди» — це найближча до душі опера Ваґнера. Чому? — він засміявся. — Я наперед вибачаюсь за свої слова, але до сьогодні я не бачив красивої співачки, яка б співала партію Ізольди. Ізольда має бути чарівною. Їй недостатньо гарного голосу. Вона має бути надзвичайно привабливою.
— Але це не вина Ваґнера, — зауважила Сальма.
— Це правда, — погодився він. — Я винен сам. Але ви запитали мене, чому я не люблю Ваґнера, і це мої проблеми. Я чекаю дня, коли подивлюся на Ізольду, яка має і приголомшливий голос, і приголомшливу красу. Тоді я підійду на крок ближче до Ваґнера.
— Сподіваюся, вам не доведеться довго чекати, — сказала Нахед. — Співати в операх Ваґнера непросто.
— Я не можу піти в оперу, якщо вона не приємна для ока так, як для слуху, — сказав він. — І я гадаю, що Ваґнер погодився б зі мною в цьому. Хіба не він запропонував теорію опери як всеосяжного мистецтва, що об’єднує поезію, музику, спів, акторську гру та виставу?
Мідхат засміявся, а Сальма запитала, чому він сміється.
— Колись я бачив незабутню постановку «Мадам Батерфляй», — відповів він. — Я не повірив своїм очам, коли побачив, що за співачка грає головну роль. Вона була величезною масою плоті та жиру. Чи можете ви собі це уявити! Ніхто не може переконати мене, що ця гора жиру, який би гарний у неї не був голос, могла зіграти роль молодої японської гейші, ніжної, як метелик, що випливає з її імені. Мені довелося заплющити очі й змусити себе задовольнятися лише слуханням. Але це не спрацювало. Остаточного удару мені було нанесено й знищено будь-яку насолоду, коли я побачив друзів метелика: групу старих пердунів. Господи, помилуй!
На жаль, обід скінчився і настав час розрахунку. Мідхат сподівався, що побачить усмішку Нахед. Але, натомість, Сальма була як дитина, щаслива, наче після періоду смутку й невдач. Нахед помітила, що Мідхат спостерігає за нею.
— Здається, ви хочете щось сказати, — сказала вона.
Він справді хотів сказати незліченну кількість речей. Час пролетів швидко. Він хотів продовження бесіди, хотів почути, як Нахед розповідає про музику, хоча вона була небагатослівною. Ось, що йому було потрібно. Він був упевнений, що така бесіда зможе розвіяти темряву, яка, на його думку, оселилася в кутку глибоко всередині нього. І він не хотів повертатися до своєї квартири.