Завершальні уроки музики стали приводом для насмішок, хоча вчитель намагався приховати свій сарказм. Але Мідхат прочитав це в його погляді. Тож чи варто йому пакувати валізу, залишити все у Відні й негайно повернутися в Єгипет? Чи варто зібрати всі свої сили й відвернутися від Нахед, уроків музики та концертів у компанії Лопеса? Він міг займатися музикою в Єгипті, навіть якщо це забиратиме багато часу й завадить справам.
Щодо Нахед... Вони провели чудовий вечір за смачною вечерею, але що потім? «До зустрічі», — сказала вона, Auf Wiedersehen[43], люди завжди так кажуть, чи випаде нагода, чи ні, і це необов’язково обіцянка зустрітися. Так, але вона повернулася, щоб сказати це. Припустімо, вона сказала те, що сказала, а що він від неї хотів? І що вона хотіла від нього? І все ж таки... Він зіткнувся з жахливим випробуванням, яке йому довелося подолати. Учитель запитав, чи не був він травмований. Що сказати? Він не в змозі розповісти йому про одруження з руйнівною жінкою, про життя в страху бути підпаленим чи отруєним. Санія залишила пам’ятки на пальцях, нервовій системі та в його пам’яті. Якщо це було його найбільшим випробуванням, то він подолав його.
Інтерес до музики відволікав його від думок про Нахед на деякий час, поки він не вирішив подзвонити Сальмі, щоб отримати якусь інформацію про сестру. Сальма тепло привітала його:
— Де ви були? Чому ви зникли? Ви ще у Відні? Ми довго вас не чули, і я вирішила, що ви, можливо, повернулися в Каїр.
— Я не міг повернутися в Каїр, не повідомивши вам, після того чудового обіду та гостинності, — відказав він.
Мідхат зрадів, коли вона відповіла:
— Тоді треба було подзвонити. Чоловік повинен робити перший крок.
Йому не було потреби соромитися. Вона мала слушність. Він мав узяти на себе відповідальність та ініціювати дзвінок. Нарешті вимовив:
— Я хочу запросити вас утрьох на вечерю, і це привід зустрітися з вами та насолодитися компанією.
— О, я залюбки, але батько поїхав відвідати Батьківщину, він у Боснії зараз, а Нахед поїхала на роботу.
Почувши це, Мідхат завагався. Як тактовно закінчити розмову?
— Ми можемо зачекати на їхнє повернення? — долинув до нього голос Сальми.
Він мовчав.
— Або ми з вами зустрінемося й пообідаємо? — запропонувала вона.
Він розгубився від неочікуваної й небажаної пропозиції. Але не знайшов сили відмовити. Було б грубо. На щастя, вона запропонувала їм зустрітися вдень.
— Я не вкладаю нічого грандіозного в обід, — сказала вона, що йому сподобалося. — Це взагалі про їжу. Принаймні просто зараз хвилююсь за вагу, знаєте.
Тоді вона засміялася.
— Підійде сендвіч або шматочок ґато з кавою в кафе. Головне — зустрітися перед від’їздом.
Вони обідали за столиком на тротуарі в одному з кафе на вулиці Марії Гільфер. Зараз Мідхат сидів навпроти Сальми й міркував — там були дві сестри та їхній батько, а про матір не було й згадки. Де їхня мати? Спало на думку запитати, але, подолавши цікавість, вирішив уникати особистих запитань. Натомість спитав, як її батько. Виявилось, що батько іноді впадав у депресію, від самотнього життя, але наразі добре почувається. Згодом вона сама розповіла йому, що мати з батьком давно розлучилися. Сестри вирішили жити з батьком до закінчення освіти, потім вони мали роз’їхатися. Він запитав, чи зустрічаються вони з матір’ю. «Час від часу. Вона живе у Відні, але насправді — не хоче нікого бачити», — відповіла дівчина, а потім додала: «У неї важкий характер».
Змінити хід розмови не вдалося й довелось зізнатись, що він удівець.
— Я розлучилася, — сказала вона. — Я вийшла заміж після довгого кохання. Згодом, ми одружилися, а потім я дізналася, що в мого чоловіка роман з однією з моїх подруг — насправді моєю найкращою подругою. Чи можете ви собі уявити! Це сталося після двох років щасливого шлюбу.
Вона наголосила на слові «щасливий», і гірко розсміялася. Йому захотілося поділитися з Сальмою про особисте. Якби Сальма змогла стати хранителем таємниць і мішечком для сліз! Але Мідхат вчасно подолав спокусу, адже це була б нескінченна розмова, і не зрозуміло куди б завели скарги та перев’язування ран. Він задовольнився тим, що промовив:
— Шлюб — це важкий соціальний інститут, але необхідний.
— Я не думаю, що це потрібно, — сказала Сальма. — На мою думку, краще, щоб закохані залишалися коханцями.