Потім вона додала:
— І було б найкраще, якби вони не жили під одним дахом і зустрічалися лише за домовленістю. Як ви гадаєте?
— Це можливо, але поки ми не відчуємо соціальний тиск, — відповів він. — А бажання влаштуватися й почуватися в безпеці. Також існує питання дітей, якщо вони з’являться на горизонті.
Утім, краще залишатися стриманим і обмежуватись загальними словами. Важливо те, що він нарешті дізнався, коли Нахед повернеться. Він робив один крок уперед, потім один назад, а потім зупинявся. Але Сальма відповіла, неначе здогадалась, що він хоче запитати:
— Я не знаю, коли Нахед повернеться. Компанія хоче, щоб вона залишилася в Санкт-Пільтені, щоб керувати навчальним курсом для нових співробітників, але вона не хоче робити такої тривалої перерви у своїй скрипковій практиці та грі з гуртом. Вони намагаються спокусити її підвищенням в посаді й у зарплатні. Якщо це посутньо, то Нахед прийме пропозицію.
На запитання, коли він повернеться в Єгипет, довелось сказати, що має поїхати якнайшвидше, хоча не знає, коли це буде.
Мідхат все ще теліпався між небом і землею. Нахед вела перемовини з компанією, і все ще було незрозуміло. А він сам із собою домовлявся й там теж не міг залагодити. Рано чи пізно йому доведеться повернутися в Єгипет. Ця думка прийшла під час обіду, і він запитав себе: «Чому Нахед не подзвонила йому де б вона не була?» Були телефони, була пошта. Чому вона не зв’язалася з ним безпосередньо? Він повертався думкою й умовляв себе, що стосунки були поверхневими та не виправдовували такої уваги з її боку. Можливо, вона хотіла його побачити, але залишила це на волю обставин.
І він не повинен зазіхати на щось більше, ніж поверхневі стосунки. Але якщо стосунки поверхневі, чи не було б краще не надавати цьому такого великого значення, а натомість зібрати валізи й піти? Потім він згадав, що Нахед тричі «являлася» йому, і це диво, яке не слід применшувати. Її поява проклала зв’язок між ними, який слід цінувати. І водночас його рішучість зникла.
А як же уроки музики? Він повинен кинути заняття з блискучим виконавцем і вчителем, якого не знайдеш в Єгипті. Він був упертим, це правда, і поєднував практичні знання з оволодінням теорією музики та її історією. Чудово. Але неможливо жити у Відні вічно, щоб навчатись.
Розгублений, він вирішив відкласти свій від’їзд на два тижні. Чому два тижні? Чому не тиждень, чи три? Адже рішення було несподіваним, а сам він був незібраним. У такому стані прийняти раціональне рішення неможливо. І яке могло бути раціональне рішення?
Фредерік пропустив два заняття, щоразу приносячи свої вибачення, і розпитував про успіхи, яких Мідхат досяг з часу останнього заняття. Мідхат, наполегливо тренував усі п’єси з книжки.
— Звісно, не досконало, — додав він. — Є помилки та недоліки. Але я відчуваю, що мені потрібен час.
— Скільки годин на день ви тренуєтеся? — спитав у нього Фредерік.
— Шість годин, — відповів Мідхат. — З десятої до першої зранку і з третьої до шостої ввечері.
Фредерік зауважив, що шість годин це забагато часу на практику й зупинив гру свого учня:
— Чудово. Не треба догравати п’єсу — одного, двох фрагментів з кожної достатньо. Так програємо всі п’єси.
Нарешті дійшли до останнього твору.
— Відкладіть цю книжку, і почнімо працювати з іншою. Ось у цій книжці ви знайдете уривки з творів найвидатніших майстрів, — сказав він, і поклав перед ним партитуру. — П’єси, звичайно, простенькі, але це підніме вас на вищий і приємніший рівень. Хочу подивитись, як ви із цим впораєтесь.
З уривком «Ранкового настрою» Ґріґа Мідхат впорався з легкістю. А ось «Ода радості» Бетговена в Дев’ятій хоровій симфонії давалася з важкістю й на третьому рядку він запнувся. Потім він пройшов уривок із П’ятої симфонії Чайковського, ця мелодія збереглася в його пам’яті з часу Саїди Айші й особливо подобалася, бо він відчував Чайковського, і грав від душі, принаймні так здавалося. Відгук Фредеріка був обнадійливим.
— Є деякі недоліки та промахи, але загалом непогано. Непогано! — Учитель зробив паузу. — Ні, непогано мало сказано. Мушу визнати, що протягом цього уроку... саме цього уроку — я ошелешено слухав, як ви граєте, — і що я можу сказати? Відбувся якісний стрибок. Що сталося під час моєї відсутності?
— Мені приємно це чути, — відповів він. — Що сталося? Не знаю... але маю зізнатись, що весь тиждень був у депресії.
— Здається, депресія іноді може бути плідною, — сказав Фредерік. — У будь-якому випадку, диво трапилося з людиною, що вивчає музику у вашому віці. Але я не хочу, щоб ви зазнавались. Попереду ще довга-довга дорога. Ваші пальці стали гнучкішими, я помітив і приємно вражений, що, коли ви помиляєтесь і граєте не ту ноту, відразу це розумієте. Ви ніби знаєте, що музика вимагає досконалості. Це її мета. Проблема в тому, що коли ви граєте, немає шансів виправитися. Ви можете стерти слово або речення, якщо пишете, і продовжувати писати, але ви не можете зробити цього, коли граєте музику. Музика не має ласки й не дає можливості виправити помилку. Якщо ви помиляєтеся перед аудиторією, це катастрофа, і ви нічого не можете з цим вдіяти. Є також проблема часу. Я помічаю, що ви завжди прискорюєтесь... але я не хочу втручатись у ваші зусилля. Усьому свій час, і сьогодні досить задоволений, тож можу сказати: «Вітаю... Я щасливий, що навчаю вас».