— Хасане, не будь таким жорстоким, — сказала вона. — Верблюд голодний. Вона принесла верблюду воду й корм, і лише тоді Хасан погодився поснідати. Зейнаб прокинулась і побачила, що він сидів на їхній низькій терасі з глиняної цегли за вхідними дверима, пив чай, опустивши голову. Юнак був чемний, як сором’язлива дівчина, і самовідданий. Він ніколи не торгувався за оплату. Якби вона запитала його: «Ти щасливий, Хасане?». Він би їй на те відповів: «Ви дуже добра й благословенна, пані». «У хлопчика язик солодкий, як мед», — завжди казала вона. «Він не вульгарний, як інші представники роду Салехів». Вона була щаслива, що її дочка повелася гостинно з гостем, адже це завдання господаря дому. Якщо господар відсутній, хтось із його дітей заміняв його. Це зазвичай був старший син. Якщо сина не було, дружина виходила зустрічати гостей, а якщо її не було, то дочка виходила назустріч, виконуючи роль чоловіка. Тоді вона справді стала дочкою свого батька. Це був правильний спосіб виконувати обов’язки відповідно до правила старшинства в родині.
Коли Хасан повернувся додому, то сказав їм, що хоче одружитися з Фавзією. Його божевільне прохання вразило всіх. «Хлопчик такий же дурний, як і його діди-прадіди», — казали вони, адже знали, якої думки про них Зейнаб.
— Хіба ти не міг знайти когось іншого, а не дочку Зейнаб? — промовив батько. — Дівчат повно навколо тебе.
Таку ж позицію займав його дядько.
— Клянусь Аллахом, — поклявся Хасан: — Я не візьму за дружину нікого іншого.
Розмова тривала, звідусіль лунали крики, аж поки дід не прокинувся, піднявши голову з-під товстого вовняного покривала:
— Що це за галас? Людоньки, від вас у мене болить голова. Нехай Аллах благословить того, хто знає собі ціну. Але Хасане, ти знаєш, що ми недостатньо заможні для них, ми їм не рівня.
У це втрутилася Ханія, дружина Саїда, дядька Хасана:
— Та годі вам, чому ви хочете задушити мрію хлопця? Ви всі тут висловлюєте свою думку, а хтось із вас запитав, що думає Зейнаб?
— Але ми знаємо, що вона думає, — відповіли вони.
Тоді Ханія звернулася до діда:
— Усе, що ти робив десять років, це засинав і прокидався на терасі. Ти не працюєш і нічим не займаєшся. Усе, що ти робиш, це їси й бурчиш: «Я втомився, я хворий». Приготуйте мені курку, щоб я міг з’їсти її разом із супом. Дбайте про мене, мені залишилось зовсім небагато днів на цьому світі. Я пройшов свій шлях, а ти лишень на початку...
— Що я можу зробити у свої літа, Ханіє? — запитав він.
— Уставай, спирайся на ціпок і йди влаштовуй заручини хлопця, — відповіла жінка.
— Можливо, Зейнаб пошкодує тебе й посоромиться відмовити.
Дід закрив обличчя вовняним покривалом і пробурмотів:
— Наволоч... у неї язик без кісток... ганьба.
Тільки Ханія не злякалася. Вона запропонувала сама піти до Зейнаб, щоб розвідати. Цю пропозицію всі негайно підтримали й нарешті заспокоїлися.
Повернувшись додому, Ханія сказала їм, що Зейнаб змінила тему, щойно жінка порушила її.
— Отже, ти отримала відповідь? — запитав її чоловік. —Жінко, чи ж ми не попереджали?
Утім, Ханія мала іншу думку.
— Я почуваюся впевнено, — сказала вона. —Можливо, мовчанка є ознакою згоди.
Правда полягала в тому, що мовчанка Зейнаб була виразом смутку й вагання. Вона знала, що роками її дочка бачила молодика, який приходив до них. Отже, чи могло між ними щось трапитись? Хлопець був добрим і чемним, але цілковитим селянином. Вона вирішила поговорити з дочкою.
— Я не задоволена задумом про шлюб, Фавзіє. А якби твій батько був живий, він би відмовився. Що ти думаєш? Вона сподівалася, що в дочки вистачить розуму, щоб прислухатися до порад матері й відповісти: «Звісно як скажеш, мамо».
Зейнаб думала, що так станеться, але Фавзія опустила голову й не промовила жодного слова. Але коли дівчина нарешті підвела очі, вони були заплакані, і вимовила фразу, яка поранила серце матері.
— Ви хочете видати мене заміж за чоловіка, з яким я не хочу мати жодних стосунків, як весілля Саддіни?
Зейнаб була глибоко схвильована, ніби щойно побачила привид Саддіни, що повернулася з мертвих, щоб поскаржитися на несправедливість, якої вона зазнала за життя. Тож питання було вирішене. Ледь два тижні минуло від події з верблюдом, як Зейнаб побачила біля своїх дверей гурт людей з клану Салеха: діда, який спирався на ціпок, батька Хасана і його дядька. Вона трохи вагалася, перш ніж запросити їх до оселі. Після того, як ударили по руках, новина поширилася серед людей. Оповідач завжди закінчував свою історію однаково. «Якби не укус верблюда, Хасану ніколи б не дісталася Фавзія. Але що тут казати? Був ранок, дівчині стало шкода хлопця, а серце Зейнаб уболівало за єдину доньку. Господь дав підстави. Господь дозволив це». А слухачі слідом говорили: «А який бо Він чудовий». Усі ці вислови означали, що шлюб Фавзії з Хасаном розглядався як виняток. Інші не могли рівнятися з ними, і це ніколи не трапиться вдруге. Тож мати Салами не була переконана в гідності шлюбу її сина з дівчиною з Бахраві. «Можливо, це й зробила Зейнаб, а тепер її немає, — говорила вона. — Але я не Зейнаб. І так, Хасан був селянином, але він не з Бахраві. І Фавзія — це не Закія. Закія — повія. Вона переслідувала мого сина, поки не змусила його згрішити».