Життя собаки миттєво змінилося в той день, коли Ханія дала Мідхату миску молока й шматок хліба.
— А де частка Фаріда? — запитав він.
Ханія обернулася до нього:
— Про що ти говориш? Хто такий Фарід?
Вона не могла повірити, коли Мідхат показав на собаку:
— Але ж він тут, сидить просто перед вами, хіба ні?
Ханія швидко зрозуміла, що хлопець мав на увазі, і розсміялася:
— Мідхате, ти хочеш сказати, що собака має ім’я?
Ханія повернулася з собачою часткою їжі. Спочатку вона подумала, що Мідхат назвав собаку жартома. Але він був цілком серйозним і постійно використовував ім’я Фарід, поки його не прийняли інші. Фаріда, дочка Ібрагіма Абу Заїда, не заперечувала проти того, щоб ім’я собаки було таким подібним до її імені. Вона знала, що це було викликано любов’ю Мідхата до неї. Собака почав супроводжувати дитину, куди б та не йшла, і, як і його господар, ходила між синами Кассима та синами Салеха. Жителі обох сіл прийняли його з доброї волі, бо він охороняв кволу дитину від хижаків, що кишіли навколо нього «як сарана», як вони сказали б, — коли хлопчик блукав полями, де причаїлися лисиці й вовки.
Попри те, що Зейнаб була суворішою за Ханію, коли йшлося про нечистоту собак, вона прийняла цього собаку, схвалила його ім’я й почала поводитися з ним по-особливому. Він отримував свою частку їжі, як і Мідхат, аби не полишав дому. Зейнаб була щаслива, адже собака став особистим охоронцем дитини, слідуючи за ним, куди б той не йшов. А блукання Мідхата були не рідкістю. Він ходив скрізь, як тільки встав на ноги. Хлопчик не витрачав часу на повзання й намагання встати — він підвівся на одному диханні, майже за ніч, і почав ходити. Після цього ніщо не могло завадити йому ходити куди заманеться. Він почав бродити околицями з групою хлопців, які були старшими за нього, разом перетинаючи канал до землі Саїда, пробираючись у хащі очерету й кактусів, щоб зібрати опунції та вкрасти фініки. До села своїх дядьків по батькові він ходив як сам, так і з іншими хлопчаками. Навіть бабуся називала його барраві, порівнюючи його з дикою відкритою місцевістю, або габалаві — «хлопчик із гір». Коли опікуном дитини став Фарід, бабуся зітхнула з полегшенням. Тепер вона була спокійна, коли дитина блукала полем.
Жінка мала не одну причину хвилюватися за дику дитину — барраві. Він був єдиним сином її єдиної дочки, а оскільки він був хворобливий з першого дня свого народження, майже нічого не їв і не отримував належної уваги матері. На відміну від інших онуків, до нього бабуся ставилася особливо. Вона не погоджувалася, щоб хлопчик їв з іншими дітьми, бо ж знала, що він не може змагатися з їхніми «заманливими апетитами». Тож бабуся відводила онука до кімнати в будинку й давала йому все, що він хотів, зокрема банани й м’які жувальні цукерки. Одного разу він захворів на дифтерію, яку лікували, припікаючи нижню частину анусу. У народі казали, що «припікання — це останній засіб у медицині», бо в них були інші методи народної медицини. Сільський перукар, наприклад, займався всіма їхніми проблемами із зубами, обрізанням, хворобами очей та загоюванням ран. Потім були експерти з кровопускання та складання кісток, а також, зазвичай, практикуючі маги та чарівники й заклинальники. Але дифтерія, чума серед дітей, вичерпала відомі медичні методи лікування й лишилося тільки припікання, яке, з практичного погляду, було єдиним рішенням проблеми. Тож прийшов фахівець із припікання, засукав рукави, розпалив вогонь і нагрів товстий ковальський цвях, поки той не засвітився та побілів. Тоді чоловік звернувся до милосердного Господа, готуючись накласти цвях. Зейнаб терпляче й уважно спостерігала за тим, що відбувається, поки лікар не підняв палаючий цвях, щоб опустити його на тіло дитині, тоді вона закричала: