Минув час, і ось вона опинилася тут, сидить навпроти нього, а він, прикутий до місця, спостерігає за нею. Потім він відійшов, заховавши обличчя в долоні, шкодуючи про те, що втратив.
— Бачиш, хлопче, — звернувся він до хлопчика, який сів поруч.
— Подивися, яка прекрасна іноземка, яка м’яка її шкіра, і подивися, як вона усміхається! Подивися, як вона носить туфлі, у яких видно її ступні, чисті й яскраві, як кришталь, не такі грубі, як у наших жінок. Боже, допоможи нам!
— Що не так, дядьку Шабано, — відказав хлопець. — Чому ти засмучений? Християни мають один світ, а ми маємо протилежний.
— Мовчи, сучий сину, — кинув Шабана. — Ти думаєш, що іноземці прямують до пекельного вогню, а ти потрапиш у рай? Продовжуй мріяти. Присягаюся, ти не досягнеш цього, натомість утратиш як цей світ, так і потойбічний.
Іноземка дивилася на темношкірі обличчя дітей, що зібралися навколо неї, деякі з них голі чи в брудному одязі. Віддаля замаячив Мідхат, ідучи зі своїм собакою та з рудою дівчиною з бандара.
— Мене звати Маріка, а тебе як? — запитала в нього гостя, коли той підійшов ближче. — А чого ти вчора плакав? — додала вона.
Мідхат хитнув головою, але не відповів, тож вона посадила його собі на коліна й витерла йому носа серветкою.
— Ти б хотів поїхати зі мною в Ісмаїлію[22]? — запитала вона, намагаючись витягнути його на розмову.
— Ісмаїлія країна чи бандар? — запитав він.
— Це бандар, — відповіла Маріка.
Мідхат довго вагався. Спокуса була сильною, і ще посилювало її те, що ця дівчинка — Сальва — стала ближчою йому з усіх дітей, можливо, через його собаку. Її руде волосся звисало до пояса, і вона носила сукню з оздобленим подолом, розшиту навколо квітами. Маріка помітила його вагання та інтерес до дівчинки.
— Ти будеш із Сальвою, — сказала вона. — Що ти думаєш?
І на цьому питання було вирішене.
— Я з тобою, де б ти не була, — відповів Мідхат, змусивши гостю засміятися. Вона побачила дивну істоту в жалюгідному середовищі, і ця істота сиділа в неї на колінах. Він давно не мився, його одяг був брудний, і на ньому не було спідньої білизни. Проте він говорив так, що здавався набагато старшим, ніж був насправді. І вона бачила, як він ішов поряд із Сальвою.
У базарний день Шабана подався в Абу Кабір. Він залишив свого віслюка в сараї — «гаражі» для віслюків, як він його називав, — і поспішив до головного кафе «Аль-Бурса», де зустрічались місцеві та приїжджі торговці й покупці. Він завчасно оглянув місце, розглядаючи кожне обличчя й придивляючись, чи є знайомі. Чоловік прийшов не для торгу, не для купівлі-продажу й Аллах знає, що гроші, які він мав у кишені, ледь покрили платню за дешевий готель, чашку кави, трохи тютюну, мідії та чай і цукор, який йому потрібно було купити для дому. Грошей було обмаль. Він приїхав розвіятись і дізнатися щось нове про іноземну гостю. Чоловік уважно розглядав обличчя людей, які входили та виходили, а також перехожих, але не знайшов жодної знайомої людини. Якраз коли він почав безнадійно нудьгувати, з’явилися його друзі Муса й Бахаа, сини мера. Його обличчя просвітліло. Він підвівся обійняти друзів. Як Шабана любив цих двох молодиків! Час від часу відвідував їх, а вони запрошували його на обід. Він робив вигляд, що відмовляється, аби вони ще дужче наполягали, поки, нарешті, не переконували його залишитися на обід чи вечерю. Про самі страви чоловік не переймався, бо від природи їв мало, але були й інші причини, чому він любив залишатися в їхньому товаристві. Перш за все, він отримував задоволення від їхньої компанії з ласки Аллаха: вони були приємними людьми, мали гарне почуття гумору й теж насолоджувалися його товариством. І чи були якісь заперечення, якщо ти любиш когось «благодаттю Аллаха», не спілкуватись із ним? Чому ні?
Приємно було й те, що в базарний день, коли він наштовхнувся на Мусу та Бахаа, вони оплачували його рахунок у кафе, щоб він зберігав частину грошей у своїй кишені на опіум. А міг бути обід і вечеря. Саме так і сталося. Утрьох вони попрямували до кебаб-крамниці Шебраві на сусідній від кафе вулиці. Це був простий невеликий ресторанчик з двома чи трьома столами на вулиці, де Шебраві готував шашлики, і дим від барбекю та його спокусливі аромати поширювалися на відвідувачів закладу. Але для Шабани шашлик був не родзинкою, а закускою до пляшки чорного «стійкого» пива. Хмелева гіркота тішила його, і тіло розслаблялося від його приємної дії, і тоді він замовляв ще більше. Варто було лише попросити, і його замовлення одразу виконували.